Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь [UK]

* * *

Човен колисався десь ярдах у двадцяти від берега, хоча з тим самим успіхом міг бути на другому боці озера. Хоча вітру не було, вода навколо нього наче танцювала від малих вирів, морщилася під дотиком невидимих ніг. Надмірна демонстрація. Як і червоні ікла та зачорнені очні ямки агера, що сидів перед ними.

— Ми знову зустрічаємося, — голос був тим самим: хрипким та неприємним. — Червоноволосий.

— Борегеде, — Кеннет присів біля берега, набрав води в долоню і плеснув на обличчя. — Мої розвідники не хотіли вірити власним очам. А їхні пальці аж свербіли на арбалетних скобах.

— Чому ж вони не стріляли?

— У них є родини.

Агер вишкірився в посмішці, схожій на свіжу рану.

— Мудрі.

— А ти? Учора ти переміг те, що пожерло чарівника. Навіщо?

— Повага до ворога, людино. Той демон міг перемогти хлопця, а тоді Щури зуміли б його схопити. Він не заслужив такої долі. Це стара обіцянка.

— Стара?

— З тих часів, коли небо подекуди мало колір сталі, зірки змінювали свої місця, а кров наших батьків всоталася в одну землю.

Ми спільно билися за світ, людино.

Лейтенант встав, витер долоню об плащ.

— Це не відповідь.

— Я пам’ятаю, — голос шамана стихнув. — Пам’ятаю спогади духів. Те, що було заховане в рукавичках, не прибуло сюди, аби вбивати. Ту істоту використали як зброю, але вона билася не тому, що їй це було приємно, давало славу чи зиск. Ми шанували тих, хто користався рукавичками. І краще, щоб вони не потрапили в щурячі, хе-хе, лапки.

— Вони все одно його впіймають. Тут скоро буде тісно від Щурів.

Борегед похитав головою в дуже людському жесті.

— Він помирає, людино. Тіло хлопця не є… відповідним. Він майже нічого не п’є і взагалі не їсть. Лише сестра ще тримає його при житті. Точніше… спогади про неї. Розум дитини й того, що було поміщено в рукавички, решток потужного воїна, геть перемішалися, але якась частина — пам’ятає. Про батька, матір, сестру. Але цього не вистачить, бо від нього вже залишилася лише тінь людини.

— Тоді що? Отак стрибатимуть ще кілька днів: брат та напівбожевільна сестра, а потім він помре? Кожен, хто надягає рукавички…

— Ні. Цього разу вони помруть обоє, вони надто тісно поєдналися, їхні душі переплелися — те, що від них залишилося, вже стало одним. Тож коли помре тіло, загинуть вони обидві. А тоді помре і друга дитина. Ні, не озирайся. Ти їх не спіймаєш, та й по дорозі до Дому Сну ту малу вже чекають два духи: чоловік із мокрим волоссям та жінка зі шрамом на шиї. Даю тобі слово шамана. Я бачив.