Горить свіча
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Горить свіча». Краткое содержание книги:
Зміст роману охоплює невеликий проміжок часу: грудень 1240 р. — літо 1242 р. Історичні події визначають розвиток дії роману, його сюжетно-композиційну структуру. Головним ідейно-композиційним центром твору є зображення героїчної боротьби киян проти загарбників. Вузловими моментами сюжету є перипетії особистих доль історичних осіб та вигаданих героїв: Добрині, тисяцького Дмитра, Янки, Іллі і Маріам, князя Михайла, сотника Жадігера, хана Бачмана. Сюжетні колізії роману досить напружені, з безліччю несподіваних конфліктів. Драматизм сюжету обумовлюється трагічністю долі більшості героїв.
Достовірність, переконливість зображення досягається тим, що послідовність історичних подій — взяття Батиєм Поросся, дев'яностошестиденна облога Києва і його падіння, кривавий шлях до останнього моря через галицько-волинські землі — показано через окремих людей, взятих у співвідношенні з часом і простором.
Приїхав воєвода Дмитро. Змарнілий, за одну ніч посивілий, став поруч з Добринею — мовчки глянув униз.
Добрині хотілося спитати про Миколу, та не наважувався. Як спитаєш, коли і так видно, яке горе налягло на старого? Спитати — завдавати нового болю, ще одного удару…
Перегодя, ніби відчуваючи за собою якусь провину і караючись нею, воєвода, не повертаючи голови, тихо, з мукою в голосі сам сповістив страшну вість:
— Не стало Миколи… Перед світом душа його відлетіла від нас…
— Боже правий! — прошепотів Добриня. — Яке горе!
— Приходь перед вечором — поховаємо… У нас на подвір'ї, бо всі кладовища міські за межами міста і нам тепер недоступні… Приходь!
Розділ VII ПАДІННЯ КИЄВА
1Минув місяць падолист. Хоча після взяття Подолу Батий поклявся Вічним Небом, що заморить киян голодом, якщо не здадуться, і горласті терджумани прокричали цю погрозу біля всіх воріт міста, Київ не здавався. Дмитро твердою рукою установив серед городян суворий порядок: зібрав усі припаси — раз на день кожен отримував миску каші або кулешу. Звичайно, від цього ситий не будеш, але ніхто не вмирав голодною смертю.
Та настрій в обложених був пригнічений. Гасла надія на те, що ворог, не домігшись успіху, зніме облогу і відступить. Ні, він стояв, як і раніше, непорушне. По горбах та долинах горіли вогні, темніли юрти, вешталися воїни, мчали гінці, ревли верблюди, іржали коні — і від усього цього у киян ставало тужно на душі. Та скільки ж це катування, це моріння голодом триватиме?
Рано-вранці першого грудня весь Київ почув глухе рівномірне гупання — гуп, гуп, гуп! Воно доносилося з Хрещатого яру, від Лядських воріт.
Дмитро перервав сніданок — відклав набік ложку, стривожено глянув на домочадців.
— Здається, Батиєві увірвався терпець. Не ждеться йому — починає приступ! Сідлайте, хлопці, коней — поїдемо!
Поки воєвода з синами збиралися, Добриня метнувся до стайні — осідлав і вивів коней. До Лядських воріт вони прискакали, коли почало розвиднятися. Швидко піднялися на вал і з його висоти глянули навколо. Внизу стояли три пороки, накриті для захисту від стріл щитами з довгих соснових ворин та бичачими шкурами. Один бив у браму, інші — в суміжні з брамою стіни. Вал здригався, осипався, ворота стугоніли, тріщали, вежа колихалася, ніби під нею ворочалося якесь велетенське страховисько.
Звідусюди поспішали кияни. Прибіг задиханий боярин Домажир, витер спітніле чоло.
— Що, Дмитре? Почалося?
— Здається, почалося, — похмуро відповів воєвода. — Глянь, скільки пре їх сюди!
По Хрещатій долині густо, не поспішаючи, наближалися піші загони, ставали на перестріл — кожен на визначеному місці, воїни клали шити на землю і всідалися на них, чекаючи свого урочного часу.
Потім проскакав кінний загін — вершники спішилися на тому боці Хрещатика, на високому горбі, звідки можна було заглянути в місто, на ті його вулиці, що з Гори спускалися до Лядських воріт. То прибули монгольські воєводи.
— Невже сам Батий серед них? — спитав, ні до кого особисто не звертаючись, Домажир.
Йому ніхто не відповів. Батий чи Субедей, Менгу-хан чи Бурундай — хто розбере їх здалеку? Та й яке це має значення? Все відбувається по волі Батия, цей приступ теж. Прибуття воєвод лише свідчило, що чекати нападу недовго.
Дмитро не став гайнувати часу на зайві розмови. Передусім розпорядився вдарити на сполох — закликав народ на вали. Звелів найбоєздатніші сотні стягнути вниз, до Лядських воріт, і кожному сотникові визначив місце — ділянку валу, яку той мав захищати. До заборол поставив найліпших лучників та списометальників. Решту озброєного люду залишив унизу — будувати внутрішню загату, гріти в казанах смолу та варити куліш чи просто чекати свого часу.
До Лядських воріт все більше і більше прибувало народу. Воїни ставали таборами по ближніх вулицях, майданах та дворах, навіть у будинках, звідки поспішно втікали мешканці, що не могли тримати зброю в руках.
Підтягували свої сили і монголо-татари. Увесь розлогий Хрещатий яр уже кишів ратним людом, що на очах у киян готувався до приступу — підносив ближче до валів штурмові драбини, бичами і шаблями підганяючи полонеників, що йшли неохоче, шикував свої сотні і встановлював казани над багаттями, щоб варити сорбу.
Час спливав швидко — напруження наростало. Кияни бачили всі приготування ворога, але зашкодити їм нічим не могли.