Горить свіча
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Горить свіча». Краткое содержание книги:
Зміст роману охоплює невеликий проміжок часу: грудень 1240 р. — літо 1242 р. Історичні події визначають розвиток дії роману, його сюжетно-композиційну структуру. Головним ідейно-композиційним центром твору є зображення героїчної боротьби киян проти загарбників. Вузловими моментами сюжету є перипетії особистих доль історичних осіб та вигаданих героїв: Добрині, тисяцького Дмитра, Янки, Іллі і Маріам, князя Михайла, сотника Жадігера, хана Бачмана. Сюжетні колізії роману досить напружені, з безліччю несподіваних конфліктів. Драматизм сюжету обумовлюється трагічністю долі більшості героїв.
Достовірність, переконливість зображення досягається тим, що послідовність історичних подій — взяття Батиєм Поросся, дев'яностошестиденна облога Києва і його падіння, кривавий шлях до останнього моря через галицько-волинські землі — показано через окремих людей, взятих у співвідношенні з часом і простором.
Добриня тримався біля воєводи, щоб бути у нього під рукою: захистити від випадкової стріли чи виконати перше-ліпше розпорядження. А що мунгали поки що не стріляли і розпоряджень не надходило, то у нього була можливість дивитися, стежити за ворогом і думати.
Чи вірив він у те, що Київ вистоїть?
Вірив. Він знав, які міцні, майже неприступні київські вали. За всю історію міста жодному нападникові не пощастило взяти їх приступом. Іноді Київ здавався добровільно князям, що хотіли сісти на великокнязівський стіл і були любі городянам, зокрема боярству, — їм кияни відчиняли ворота. Іноді ворог проникав силою, підступом чи обманом — теж крізь ворота. Але щоб через вал — такого не бувало. Батий, безперечно, розумів, що лізти на вали — смерті подібно. Тому й вирішив шукати щастя біля Лядських воріт. Чому саме тут? Щоб вони були слабші, менш укріплені за Білгородські, Михайлівські, Подільські чи тим більше Золоті — ні. Причина, мабуть, у тому, що до них був зручний підступ — рівний, як долоня, а не похилий чи й зовсім стрімкий, як до інших воріт. Окрім того, тут поряд, у струмку, що тік по Хрещатому яру, було вдосталь чистої джерельної води та дров з лісу, який підступав майже під стіни міста. Бо як же бути війську без води, як готувати їжу без дров? Та найголовніша причина, чому Батий вибрав для штурму Лядські ворота, полягала не в цьому, а в тому, що насупроти них, за якихось дві чи три гони, здіймалася висока крута гора з уступами, звідки Батиєві та його воєводам відкривалося пів-Києва. Звідти було видно все, що відбувалося і на валу, і в місті. До того ж і сонце, якщо буде ясний день, допомагатиме ханові, бо світитиме в вічі киянам і засліплюватиме їх.
Ось і зараз мунгальські воєводи, серед яких, напевне, стоїть сам Батий, пильно зирять на місто, радяться, як краще, легше і без великих втрат прорвати його оборону.
До полудня били пороки, до полудня тривога холодила серця киян. Витримають ворота чи ні?
Не витримали. Після полудня затріщали, повалилися, а вал, по якому без угаву гамселили дубові “барани”, обсунувся і разом з частиною дерев'яного заборола упав у рів. У цей пролом відразу ж хлинув тумен темника Бурундая. Тисячі горлянок при цьому дружно проквоктали свій грізний бойовий клич “кху, кху”, підхоплений усім монгольським військом. Незабаром він переріс у грізний рев — гурракх, гурракх!
З цієї миті час для киян перестав існувати. Почався безперервний кривавий пир, що тримав рівно шість діб, страшний пир, похмелятися після якого кривавим вином довелося нашому народові півтисячоліття[95].
2Щоб підтримати відчайдушний порив Бурундая, монгольські катапульти метнули на Київ цілі кошелі каміння. Воно градом упало на вали, на вулиці та будинки, на воїнів, що запруджували їх, калічачи тих, хто не встиг сховатися чи прикритися щитом. Потім услід полетів китатський вогонь. Він вибухав на сірому ґонті дахів, сичав, шипів, та сире дерево не хотіло займатися.
Потім співучі монгольські стріли затьмили киянам білий світ. Летіли вони густо, гули, мов тисяча бджолиних роїв, і під їхнім прикриттям сотні полонеників, підстьобувані бичами, з драбинами в руках помчали вперед. За ними рушили тумени Гуюк-каана та Субедея. Щоб відвернути увагу киян від Бурундая, вони мали штурмувати прилеглі до Лядських воріт вали.
Кияни зустріли їх роєм стріл. Десятки баатурів раптом спіткнулися і впали під ноги своїм товаришам. Це роздратувало, розлютило живих. Жахливий крик прокотився понад Хрещатим яром:
— Ур! Ур! Бий! Бий!
І темна людська лавина покотилася на Київ, хлюпнула по драбинах шпарко вгору, сподіваючись одним ударом зіпхнути киян з валу. Їх підтримали стрільці, що йшли позаду. Вони зупинилися, викинули перед собою луки; натягли тятиви — і рої стріл, ще густіші, ніж раніше, змусили киян заховатися за темні дерев'яні заборола.
— Стріляйте! Стріляйте! — гукнув Дмитро, сам пускаючи стрілу за стрілою. — Бийте тих, що попереду! Скидайте донизу! Метайте каміння! Сипте пісок! Лийте розтоплену смолу!
Він висунувся із-за заборола, наклав стрілу, прицілився — і тут же голосно скрикнув: — Ох! — і випустив лука.
До нього кинулися Добриня і воєводич Степан, нахилилися над ним.
— Що, воєводо? Що, батьку?
Дмитро підняв ліву руку — в ній стриміла закривавлена стріла. З її оперення на брудний дощаний поміст капали яскраво-червоні краплини крові.
— Боже, яке горе!
Добриня стягнув з пораненої руки боярина шкіряну рукавичку, ножем розітнув рукав каптана. Стріла пронизала передпліччя наскрізь, якраз посередині між зап'ястям і ліктем, але здається, кісток не зачепила.