Горить свіча
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Горить свіча». Краткое содержание книги:
Зміст роману охоплює невеликий проміжок часу: грудень 1240 р. — літо 1242 р. Історичні події визначають розвиток дії роману, його сюжетно-композиційну структуру. Головним ідейно-композиційним центром твору є зображення героїчної боротьби киян проти загарбників. Вузловими моментами сюжету є перипетії особистих доль історичних осіб та вигаданих героїв: Добрині, тисяцького Дмитра, Янки, Іллі і Маріам, князя Михайла, сотника Жадігера, хана Бачмана. Сюжетні колізії роману досить напружені, з безліччю несподіваних конфліктів. Драматизм сюжету обумовлюється трагічністю долі більшості героїв.
Достовірність, переконливість зображення досягається тим, що послідовність історичних подій — взяття Батиєм Поросся, дев'яностошестиденна облога Києва і його падіння, кривавий шлях до останнього моря через галицько-волинські землі — показано через окремих людей, взятих у співвідношенні з часом і простором.
— Добрине, — повернувся він до свого молодого помічника, — скачи вниз і передай подільським воєводам, щоб не гаючись вивели всіх, хто не може тримати меча в руках, сюди, на Гору. Дітей, жінок, старих! Усіх, хто не потрібен для оборони! Хай забирають з собою найнеобхідніше, що в кого є, харчі та одяг! Передусім — харчі!
— Що ти надумав, Дмитре? — спитав Домажир.
— Надумав я ось що, бояри, — Дмитро відповідав Домажиру, але звертався до всіх. — Не знаю, чи зуміємо ми утримати Поділ. Батий посунув проти нього великою силою. Гляньте, скільки їх пре! Тож, щоб не було у нас зайвих утрат, половину люду треба вивести у Верхнє місто. Заздалегідь! Що це дасть? А дасть те, що воїни будуть спокійні за свої сім'ї і на випадок здачі Подолу зуміють без штовханини відступити теж.
— А з допомогою їм як? — спитав Воротислав.
— Пошлемо два полки. З ними підуть мої сини — Микола та Степан. А щоб не було сум'яття, полкам спускатися на Поділ Глибочицькими ворітьми, а подолянам підніматися Боричевим узвозом через Подільські ворота та Кожум'яцьким узвозом через Кожум'яцькі ворота. На Горі — пильнувати за ворогом, щоб не захопив нас зненацька, і варити більше кулешу для прибулих! Ідіть! І хай вас береже Бог!
5Відправивши на Гору останніх подолян з тих, хто не стояв на валу зі зброєю в руках, Добриня зупинився посеред опустілого торговища, перед храмом Богородиці Пирогощі, і задумався. А що далі? Повертатися на Гору до воєводи чи залишитися на Подолі?
Інших розпоряджень він не одержав. Отже, йти на Гору? Але там поки що спокійно, а тут ось-ось розпочнеться ворожий приступ. Як же в таку хвилину покинути Поділ і його захисників? Що скаже Дмитро, коли він постане перед ним? Чи не розцінить такий вчинок як боягузтво?
Глухі крики і далеке гупання пороків у Дорогожицьку браму перервали його роздуми. Там тривожно — отже, треба йти туди!
Воєводич Микола зрадів йому.
— Добриня? А тут у нас така крута каша заварюється! — Він перехилився через забороло і показав рукою вниз. — Поглянь!
Ворота здригалися і тріщали під могутніми ударами обкованих залізом дубових “баранів”, а понад річечкою Сетомлею вишикувалися готові до наступу Батиєві тумени. Попереду молоді баатури ставили полонеників з довгими драбинами в руках, щоб відразу, як тільки пролунає сигнал, погнати їх попереду і поставити ті драбини до валів міста.
Воєводич не перебільшував. Тут справді незабаром завариться криваве бойовисько. Чи ж готові подоляни?
Добриня оглянувся. Ворота зсередини були закладені міцною загатою — товстими колодами та міхами з землею. Це добре! Микола не гайнував даремно часу. Але людей на валу було обрідно. Чи ж зможуть вони відбитися від густих, як ліс, мунгальських полків?
— Мало воїв. Ще б тисячу або хоч півтисячі.
— А де ж їх узяти? — здвигнув плечима Микола.
— Зняти там, де приступу не передбачається. Над Почайною чи над Глибочицею…
— Чи ж тамтешні бояри дадуть?
— Якщо сам поїдеш, то дадуть. Вони ж не сліпі! Ми не втримаємось — і їм погибель. Микола задумався.
— А що? Це справді розумна думка! Залишайся тут за мене, а я поїду!
Тим часом пороки все били і били. Вал осипався, надбрамна вежа здригалася, тріщала, заборола обабіч неї двиготіли, ніби їх колихав землетрус. А після полудня з підворіття раптом пролунали переможні поклики:
— Гурракх! Гурракх!
Там, нарешті, впали ворота, і баатури, що проломили їх, гучними покликами сповіщали військо про свій успіх.
Монгольські тумени, що темною стіною стояли за Сетомлею, відповіли на це глухим, але грізним, як підземний клекіт вулкана, бойовим кличем:
— Кху, кху! Кху, кху!
І відразу ж рушили на приступ.
Попереду йшли полоненики з драбинами, їх підганяли баатури-наглядачі. Слідом, ховаючись за спинами полонеників, поспішали відбірні штурмові загони на чолі з десятниками та сотниками. Лучники трималися позаду і засипали подільський вал співучими стрілами, що своїм гудінням наводили страх на киян.
Давно очікуваний приступ розпочався!
Правда, з підворіття незабаром пролунали люті лайки і прокльони: то виявилася за брамою нова перепона — загата, крізь яку не пробитися. Та це вже не могло зупинити нападаючих. Ворог нестримно рвався вперед, заглушуючи і супротивника, і себе грізним криком:
— Кху, кху! Кху, кху!
Добриня вдарив у залізне било. Його тривожне гучання підняло всіх. Спітнілий, задиханий боярин Микола злетів на вежу, припав до бійниці, довго мовчки дивився на ворожі лави, що накочувалися на Поділ, і лице його, рум'яне від швидкої їзди, почало раптом бліднути.