Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр
- Автор: Фиккер Эдуард
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Переводчик: Геннадій Коновалов
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр». Краткое содержание книги:
Гострі, цікаві й повчальні повісті Фіккера перекладені кількома мовами світу, а останню з них екранізовано.
Їй разом із своїм партнером доведеться забиратися з нашої країни. Нарешті наш полковник дочекався радісної хвилини.
— Для остаточного завершення операції, — сказав я Карличкові, — мені залишається тільки «вбити» вас.
— А потім знайти Віру Клімову, — нагадав він.
Рівно о третій годині я натиснув кнопку дзвінка на воротях вілли професора Коларжа. Розлючений вовкодав знову вихопився з-за рогу.
— Собаку прив'яжіть! — наказав я професорові.
Обличчя Гвідо Коларжа було сьогодні урочистим. Його довгу постать облягав темний, старанно напрасований костюм.
Гладенько зачесаний, з гострою білою борідкою, він видався мені ще поважнішим, ніж минулого разу. У мене також був ліпший вигляд.
Професор мовчки відвів собаку і посадив його на ланцюг.
Ми увійшли в будинок.
В напівтемній кімнаті я невимушено опустився в крісло. Професор залишився стояти.
— Майєр прийде пізніш? — запитав він.
— Думаю, що він не прийде взагалі, — промимрив я.
— Що-небудь трапилось?
— Нічого особливого. Я просто прибрав його. Матеріали тепер у мене.
— Ті, що були в нього?
— Звичайно. Заспокойтесь, Майєр більше вам не заважатиме. Він свою роль відіграв.
Професор мовчки сів на стілець. На його обличчі не ворухнувся жоден м'яз.
Здалеку долетів приглушений гудок паровоза… Ми сиділи мовчки, — так було краще і для мене, і для шановного професора. Минуло три чверті години. Потім знадвору долинув веселий жіночий сміх. Наближались найвідповідальніші хвилини…
Лунко задзеленчав дзвоник, і водночас люто загавкав собака.
Професор підвівся.
У мене було самопочуття людини, що потрапила до печери, яку ось-ось має відвідати її господар — печерний ведмідь. Я, звичайно, не бачив, як на значній відстані од вілли зупинився автомобіль із празьким номером. За кермом сидів молодий джентльмен. Через задні дверцята вийшла зваблива жінка, посміхнувшись своєму супутнику — опасистому лисому чоловічку з круглими рум'яними щоками.
Джентльмен, що був за водія, замкнув дверцята автомобіля, і всі вони разом, не поспішаючи, попростували поміж віллами.
Ось уже й будинок Коларжа… Я сидів у кріслі, простягнувши ноги і схиливши голову трохи набік. Такою, на мій погляд, мала бути поза людини, яка впевнена у своєму виграші. Козирі й справді були в мене на руках.
Професор ішов першим. Біля дверей він ввічливо поступився, пропускаючи поперед себе опасистого панка. За ним до кімнати увійшла молода красуня і лише потім джентльмен з байдужим виразом обличчя. У лисого був густий голос. Він повернувся до Коларжа і запитав німецькою мовою:
— Ну, то де ж ця людина?
Від нього так і віяло удаваною добропорядністю. Красуня Госсарт посміхалася, але що крилося за цією посмішкою — важко було збагнути. Вона нагадувала манекен у модному вбранні.
Професор театральним жестом показав на мене.
— Значить, це ви, друже? — запитав лисий.
— Кого ви маєте на увазі?
Насупившись, я сидів, не змінюючи пози.
— Я чув, що…
Легким помахом руки я урвав його й ліниво підвівся. Лисий здивовано поглянув на професора, а я ступив крок до молодої жінки і ввічливо звернувся до неї:
— Ви — пані Госсарт?
— А хто ви? — відповіла вона посміхаючись.
— Я прийшов сюди для того, щоб позбавити вас зайвого клопоту. Тому раджу вам поводитись скромніше.
Надворі востаннє проскімлив пес, очевидно зрозумівши, що з цепу його не спустять. Ми розмовляли німецькою мовою.
— Панове, так не буде діла, — сказав я. — Прошу, сідайте. Ви ось тут, а ви — он там. Покладіть руки на стіл, і почнемо спокійно розв'язувати питання, які нас цікавлять. Професоре, станьте до буфета. Хто з вас при собі має зброю? Ні? То й добре. Все одно, якби довелося стріляти, ваші шанси були б нікчемні. Мене вчили робити це краще за вас.
— Не будьте таким серйозним, — розсудливо промовив власник лисини. — Навіщо це? Адже ми прийшли сюди як друзі. Невже ми схожі на гангстерів?
— Ні. Але хто ви такий?
— Це не стосується справи. Гадаю, для вас досить рекомендації професора, nicht wahr?[18]
— Не смішіть мене, пане. При чому тут професор? Я маю справу з вами, а не з ним… А ви хто такий? — кинув я холодний погляд на прилизаного джентльмена.
— Я супроводжую пані Госсарт, — спокійно відповів він. — Сподіваюсь, цього досить?
— Отже, це пані Госсарт?..
— Коли ваша ласка, то так.
Пані Госсарт нетерпляче хитнула головою:
18
Чи не так (Нім.).