Роман юрби

Цього чоловіка Микола вже бачив. Здається, з’являвся він кілька разів на їхній вулиці вчора чи позавчора; щось було в ньому таке, що відразу запам’ятовується: чи ота нездорова худизна, чи високий зріст, а може, очі – якісь випиті, тужливі, як у хворої тварини. Сьогодні цей чоловік підійшов до його двору, став біля хвіртки й дивився на будинка. Микола саме завершив обід і сидів за літнім столом, приємно віддихуючи. Він розпустив з цієї нагоди паска й затишне черевце вивалилося із штанів, мирно відпочиваючи, очі стали вузькі – одне слово, впав у той майже нірвановий стан, який любив відчути перш ніж перекинутися на розкладачку, що стояла під волоським горіхом Розкладачка й зараз чекала на нього, гостинно відгорнувши полу укривала, і він уже кинув кілька разів туди погляда і то не без утіхи. Але поки що між його пухких вуст тліла цигарка, і він чекав, доки вона дотліє, доки дим солодко перебродить у грудях, додавши трохи притоми, а все це разом солодко його оздоровить. Це був Миколин недільний обряд, через це увіч відчув невдоволення, побачивши перед своїм обійстям того дивака, котрий щось хотів у нього розгледіти.

– Глянь, Кать, – сказав Микола, ледве розтуляючи вуста, щоб не випала цигарка – Якийсь оно чортяка до нас у двір загляда.

– Мо’, когось шука, – сказала Катерина, стаючи в дверях із віхтем у руці.

– То ти його спитать не можеш, чи як? – вже невдоволено озвався Микола, і з його рота викотилося досить правильне димове колечко.

Жінка неспішно подалася до воріт, все ще стискаючи в руці віхтя, – чи задля самооборони, чи забула його покласти. Микола застиг, як індійський божок, а прибулець, побачивши, що до нього йде жінка, й не подумав забиратися геть, мовчки її надчікував. Катерина щось тихо спитала в прибульця, а той тихо відповів. “Чорт забирай з цими вухами, – подумав невдоволено Микола, – знову позабивалися сіркою”. Він аж шию витяг, щоб почути розмову, але оскільки шиї в нього не було, тільки вдав, що витяг ту шию.

Катерина поверталася назад, невідь-чому всміхаючись і це в той час, як чолов’яга незрушно стримів над хвірткою.

– Що там? – спитав фальцетом Микола, був-таки невдоволений.

– Якийсь він чудний, цей чоловік, – нерішуче сказала Катерина, зупиняючись на стежці. – Каже, що народився в нашому домі.

– То й що? – каркнув Микола, вже й червоніючи спересердя.

– Чого ти сердишся? – незворушно спитала Катерина.

– Бо не кажеш все одразу, а тягнеш...

– Тра все порядком розказать, – спокійно промовила Катерина. – Каже, що народився в нашому домі.

– Це я вже чув.

– Каже, що його мати продала цей дім

– Продала мені, я це знаю, – так само нетерпляче сказав Микола.

– То ти знаєш цього чоловіка? – спитала здивовано Катерина.

– Я знаю, що купив цей дім у якоїсь старої, – невдоволено пояснив Микола. – Чого ти така дурна?