Роман юрби

– Хе-хе! – сказав Микола. – А я шо?

Катерина незрушно стояла серед двору з віхтем, погляд її перебігав з гостя на господаря.

– Дозволите присісти, – спитав пришелець і, не чекаючи Миколиного дозволу, важко сів на розхитаного ослінця.

– Я, люди, може, на старості літ і здурів, – сказав і раптом задумався, схиливши сивочубу голову.

– Чого це ви на себе таке кажете? – спитала Катерина

– П’ять років добирався я до Житомира, – сказав гість, і його очі стали раптом шматочками синього болю.

– П’ять років – це довго, – поблажливо сказав Микола, він уже, здається, зрозумів, що цей чоловік не без зайчика в голові. “Буйний чи тихий?” – подумав він, сторожко блимнувши на жінку. Та ж стояла із широко розтуленим ротом і круглими від здивування очима.

– Бог ти мій! – тихо вигукнула вона. – Цілих п’ять років!

– Не думайте, що я з глузду зсунувся, – сказав чоловік, пильно зирнувши на Миколу, той аж зайорзався на стільці. – В наших, так би мовити, умовах переїхати з міста у місто не така легка річ. Я ж добирався сюди з Алтаю.

– Через обмін квартирами? – спитав Микола

– Через обмін, – зітхнув чоловік. – Отак стрибав, як цвіркун, з міста у місто. Поки знайдеш обмінника, поки всі формальності... та що про це казати...

Він замовк і сидів, ніби глибоко втомлений, начебто вся енергія, яку виявив, стрибаючи отак, мов цвіркун, із міста до міста, нарешті висякла, бо вона таки висякла, – сидів у дворі, який колись був його рідним; було якось дивно й трохи незручно: чи досяг, нарешті, того, чого прагнув? “Ні, – подумав він, розглядаючи поставлене перед ним кругле Миколине обличчя, – це ще не те, чого я прагнув! Я й справді сиджу у рідному обійсті, – подумав він, – але чи туди я потрапив?.. Не впізнавав цього дому, городу, стіни, цього горіха, якому сорок років і клена, якому літ із п’ятдесят, і це, здається, тому, що ніяк не міг упізнати у цьому обійсті себе”.

Катерина зітхнула й пішла домивати після обіду посуд, а Микола дивився в тарілку, де в соку з олією плавали рештки кришених огірків та помідорів. Огірки намокли, а помідори розлізлись і розсипали круглі ядерця насінин; він дивився на ті вже неапетитні залишки і розмірковував, а що годиться робити далі: прибулець мовчить, і він мовчить, а комусь у цій ситуації варто було б говорити.

– А хвамілія ваша як, коли не секрет? – спитав, нарешті, він.

– Звати мене Пустовойтенко Іван Макарович, – звів голову прибулець. – Ви купили цю хату в моєї матері, а будував її мій дід по матері, його прізвище було Висоцький. Тоді він служив чиновником міської управи, а після революції був бухгалтером. У цьому домі він прожив рівно сімдесят чотири роки, переживши свою жінку на вісім літ. Мати моя вирішила жити біля мене, продала хату вам і виїхала на Алтай. Але там вона не прижилася, там вона, чоловіче, затужила. Знаєте, що це значить – затужила?

На нього дивилося кругле обличчя з круглими очима, з нетямкуватою притомою в погляді (хіба він знав, цей прибулець, що зараз Микола вже мав лежати голічерева на розкладачці й посилати хропаки в густу корону волоського горіха?); здається, прибулець засумнівався, що Микола таки знає, що воно – затужити, отож він хутко закивав головою, ніби переконуючи співрозмовника: таки знає, що воно – затужити, чи відганяючи під себе солодко-сонні хвилі, яким сьогодні не судилося його покрити. Це він зрозумів, бо помітив: прибулець дивно виструнчився на ослінці, і очі його запалали. “А в нього таки не всі вдома, – подумав Микола майже задоволено, – і він, здається, з тихих, а не з буйних”.