Хроніка заводного птаха
- Автор: Мураками Харуки
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4754-0
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Хроніка заводного птаха». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком його романи «Погоня за вівцею» та «Танцюй, танцюй, танцюй».
— Що таке?
— От якби люди жили вічно, ніколи не старіли й не вмирали, залишалися бадьорими й здоровими, то хіба ставилися б так серйозно до всього, як оце ми робимо зараз? Я хочу сказати, що люди — хто більше, хто менше — задумуються над різними речами, як-от: філософія, психологія, логіка. Або релігія, література. Якби не було смерті, то хіба на землі з’явилися б хитромудрі філософські системи чи поняття? От що я хочу сказати…
Раптом Мей запнулась і довго мовчала. І поки мовчала, у темряві колодязя, наче силоміць обірваний шматок думки, висіли її слова «я хочу сказати». Видно, їй відхотілося вести далі розмову або потрібен був час, щоб обдумати її продовження. Я мовчки, понуривши голову, чекав, коли вона знову заговорить. «Якби Мей Касахара ось зараз схотіла мене вбити, то могла б зробити це надзвичайно просто! — раптом спало мені на думку. — Вистачило б принести звідкись кілька каменюк й кинути згори вниз. Напевне, одна з них улучила б мені в голову».
— Я хочу сказати… що люди мали б серйозно задуматися над сенсом життя, якщо знають, що колись їм таки доведеться померти, хіба ні? Бо навіщо роздумувати над життям, коли знаєш, що воно триватиме вічно? Яка в цьому потреба? І навіть якби й була така потреба, люди так міркували б: «Маю вдосталь часу. Ще зможу подумати». Однак насправді відкладати надалі не можна. Треба ось зараз, у цю мить думати. Завтра пополудні я можу попасти під колеса вантажівки й загинути. А ви, Заводний Птаху, вранці через три дні можете вмерти з голоду на дні колодязя, хіба ні? Ніхто не знає, що з ним станеться. От чому я вважаю, що смерть потрібна для нашої еволюції. Смерть — це щось величезне й яскраве, й чим більше воно та яскравіше, тим відчайдушніше ми повинні про нього думати.
Мей зробила коротку паузу.
— Послухайте, Заводний Птаху!
— Що таке?
— Ви думали там, у темряві, про власну смерть? Про те, як помиратимете?
Я трохи задумався.
— Та ні, — відповів я. — Не дуже.
— Чому? — спитала Мей з огидою в голосі, наче зверталася до якоїсь недолугої істоти. — Чому не думали? Адже зараз ви стоїте перед загрозою смерті. Я зовсім не жартую. Як я вже казала, від мого бажання залежить, жити вам чи ні.
— Можеш кинути камінь, — сказав я.
— Камінь? Який ще камінь?
— Принесеш звідкись каменюку і кинеш мені на голову.
— Звичайно, можна зробити й так, — сказала Мей. Але, видно, така думка їй не сподобалася. — Вас усе одно, напевне, мучить голод. І далі буде ще гірше, коли вода скінчиться. То чого ж ви не можете думати про смерть? Просто дивно.
— Може, й дивно, — відповів я. — Але я постійно думав про інші речі. А коли голод більше допікатиме, тоді, напевне, подумаю про власну смерть. Бо до смерті, здається, ще далеко — цілих три тижні.
— У тому разі, якщо вода буде, — сказала Мей. — Так сталося з тим росіянином, начебто поміщиком, який вижив на воді. Під час революції його кинули у глибоку стару шахту. Та він зумів урятуватися, бо облизував її стіни, з яких сочилася вода. Як і ви, він перебував у цілковитій темряві. Тільки от води у вас обмаль, правда?
— Правда. Її залишилося дуже мало, — чесно признався я.
— Тому раджу вам пити ощадливо, — сказала вона. — Маленькими ковтками. І поволі думайте про смерть. Про власну смерть. Бо маєте вдосталь часу.
— А чому ти хочеш, щоб я думав про смерть? Не розумію. Яку користь матимеш, якщо я серйозно про неї думатиму?
— Жодної, — відрізала Мей. — Не матиму жодної користі. А чому ви думаєте, що матиму користь, якщо ви думатимете про свою смерть? Ідеться ж про ваше життя! А воно мене не стосується, хіба ні? Мені просто цікаво!
— Цікаво? — перепитав я.
— Саме так. Цікаво дізнатись, як люди вмирають, що тоді відчувають. От що цікаво.
Мей Касахара замовкла. Розмова урвалась, і навколо мене запанувала глибока, ніби давно очікувана тиша. Я хотів підвести голову і глянути догори. Хотів перевірити, побачу її постать чи ні. Однак світло виявилося надто яскравим. Воно могло спалити мені очі.
— Послухай, я хочу тобі щось сказати, — промовив я.
— Кажіть.
— У моєї дружини, гадаю, був коханець, — сказав я. — Я нітрохи про це не здогадувався, але впродовж кількох останніх місяців, поки ми жили разом, вона з ним зустрічалась і спала. Спочатку я цьому не вірив, та чим більше думав, тим більше в цьому переконувався. Тепер, оглядаючись назад, я згадую різні дрібниці, й усе стає зрозумілим. Вона поверталася додому не в однаковий час і здригалася від мого доторку. Але я не звертав уваги на ці сигнали. Бо довіряв їй. Не підозрював, що вона завела з кимсь роман. Мені таке ніколи й на думку не спадало.