Хроніка заводного птаха

Я сподівався, що, може, до полудня Мей знову прийде, але вона не з’являлася. Спершись об стіну колодязя, я терпеливо чекав її приходу. Поганий вранішній настрій все ще не покидав мене, і я не мав сили, щоб зосередитися на чомусь навіть упродовж зовсім короткого часу. Як і раніше, відчуття голоду то приходило, то відступало. Темрява навколо мене то густішала, то рідшала. І разом з цим останні крихти моєї здатності зосередитися пропадали, як меблі, викрадені з безлюдного дому.

Минув полудень, а Мей Касахара не прийшла. Я заплющив очі й спробував заснути. Бо думав, що, може, уві сні з’явиться Крита Кано. Але дрімота виявилася неглибокою, і мені нічого не приснилося. А невдовзі після того, як я перестав докладати зусиль, щоб на чомусь зосередитися, мені в голову полізли уривки-різноманітних спогадів. Вони приходили до мене тихо — як вода, що заповнює печеру. Я згадував місця, де бував досі, людей, з якими зустрічався, рани, подряпини на тілі, розмови, речі — куплені і загублені — так чітко й з такими яскравими подробицями, що сам аж дивувався. Згадував доми й кімнати, де мешкав, їхні вікна, шафи, меблі, лампи, що там були, учителів і викладачів — від початкової школи до університету. Здебільшого ці спогади, дрібні й хронологічно розрізнені, не мали між собою жодного зв’язку й раз по раз переривалися різкими нападами голоду, але відрізнялися такою дивовижною яскравістю, що стрясали мною наче буревій, який невідомо звідки налетів.

Мимоволі простежуючи колишні події, я згадав один беззмістовний і нікчемний випадок, який стався зі мною на роботі років три-чотири тому, та поки я відтворював його в пам’яті, щоб згаяти час, мій настрій поступово псувався й нарешті перейшов у явну злість — таку, що заглушила все — і втому, і голод, і неспокій. Я тремтів усім тілом, часто дихав. Серце голосно калатало в грудях, злість наганяла адреналіну в кров. Сталося так, що між мною та одним співробітником нашої контори з дріб’язкового непорозуміння виникла суперечка — він сказав мені кілька прикрих слів, а я відповів йому тим же. Однак урешті-решт ми зрозуміли, що посварилися через якусь дрібницю, і потім помирилися. Коротко кажучи, інцидент не мав наслідків — ніхто з нас не тримав зла один проти одного. Адже буває так, що в людини, втомленої терміновою роботою, раптом злітають з язика грубі слова. Тож цей випадок геть-чисто забувся, та от у непроглядній темряві колодязя, у повному відриві від реальності він сплив у пам’яті з незвичною яскравістю і розпалив свідомість. Я шкірою відчув цей жар, чув, як шипить від нього моє тіло. «І чого це я вислуховував такі несправедливі слова? Чому не дав відкоша?» — думав я, зціпивши зуби, а в голову одні за одними лізли слова, які треба було сказати тоді кривднику. Я шліфував, відточував їх, і чим гостріші вони ставали, тим сильніше я злився.