У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону
- Автор: Пруст Марсель
- Серия: À la recherche du temps perdu #1
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Золоті ворота
- ISBN: 978-966-2246-03-2
- Переводчик: Анатоль Перепадя
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону». Краткое содержание книги:
Візничий повернувся, але коли він зупинив повіз, Сванн замість запитати його: «Ну як, знайшов ту даму?» — сказав: «Нагадай мені завтра розпорядитися про дрова, а то припас наш уже вичерпується». Може, він переконав себе, що коли Ремі відшукав Одетту в якомусь ресторані, де вона очікувала Сванна, то злощасний цей вечір буде загладжений його щасливим кінцем і що йому можна не квапитися назустріч своєму щастю: адже воно уже спіймане і нині в надійному місці, звідки більше не втече. Але тут діяла також сила інерції, Сваннова душа була, так би мовити, неповоротка, як буває неповоротке у деяких людей тіло: коли треба ухилитися від удару, од скочити од вогню, зробити швидкий рух, вони не квапляться, деякий час не міняють пози, ніби з тим, щоб зібратися на силі і взяти розгін. І звичайно, якби візничий перебив його і сказав: «Та дама там-то», — він відповів би: «Ага, я ж вас посилав… Отакої! Зовсім вилетіло з голови!» — і говорив би далі про дрова, щоб потаїти своє хвилювання, перебороти тривогу й порадіти з усією щирістю.
Проте візничий доповів, що ніде не знайшов її, після чого дозволив собі висловити думку на правах старого служника:
— Гадаю, панові краще вернутися додому.
Проте байдужість, яку Сванн так легко напускав на себе, поки Ремі не розвіяв його надії, де й поділася, тільки-но той спробував умовити його зректися свого наміру і покинути пошуки.
— Нізащо! — гукнув Сванн. — Мусимо знайти цю даму, це вкрай важливо. Вона буде дуже роздосадувана — у нас є одна справа — і образиться, якщо я не розшукаю її.
— Не розумію, чому їй ображатися, — пробурчав Ремі. — Адже вона поїхала, не діждавшись пана, веліла переказати, що буде у «Прево», а сама зникла.
Зрештою почали гасити вогні. Під бульварними деревами блукали ще поодинокі перехожі, але їх ледве можна було розрізнити в таємничій темряві. Вряди-годи до Сванна підступав привид жінки, шептав йому на вухо, просив провести її додому, і щоразу він здригався. Він прикипав поглядом до цих примарних постатей, немовби серед тіней у попідземному царстві шукав Евридіки.
Зароджується кохання по-різному, по-різному сіється насіння цього святого лиха, але, безперечно, його найдійовіший збудник — скажений вихор тривоги, який вряди-годи налітає на нас. У такому разі жереб кинуто: ми неодмінно покохаємо жінку, з якою нам зараз добре. Для цього не треба навіть, щоб раніше вона подобалася нам більше, ніж інші, чи навіть однаково. Треба тільки, щоб нас вабило до неї з нездоланною силою. І потяг стає нездоланним, коли вона обманює нас і коли пошуки насолоди, яку дає нам її врода, раптово змінюються непереборним жаданням, яке викликає в нас ця жінка, жаданням нестямним, оскільки закони Цього світу не дають змоги заспокоїти його і перешкоджають зціленню, шаленим і болісним жаданням посідати нею.
Сванн розпорядився везти його в нічні ресторани, це була єдина надія на щастя, яка його підбадьорювала; він уже більше не приховував свого хвилювання, не приховував, яка важлива для нього ця зустріч, і обіцяв, у разі успіху, віддячитись візничому, ніби у візничого була сила, якщо тільки його підбити і якщо їхні інтереси переплетуться, влаштувати так, що хоча б Одетта й вернулася додому і лягла спати, вона все-таки виявиться в одному з бульварних ресторанів. Він доїхав до «Золотого дому», двічі заходив до «Тортоні», потім до «Англійського кафе», і ніде її не знайшов, але коли він, замотиличившись, рушив до свого повозу, який піджидав його на розі Італійського бульвару, то зіткнувся з жінкою: то була Одетта. (Вона розтлумачила йому, що, не знайшовши столика у «Прево», поїхала вечеряти до «Золотого дому», проте він не помітив її у фрамузі, і тепер вона верталася до своєї карети.)
Зустріти Сванна вона вже втратила надію, тож несамохіть здригнулася. Що ж до Сванна, то він обнишпорив увесь Париж не тим, що сподівався знайти її, а тим, що йому було надто тяжко зректися своїх пошуків. Зате радість, яка сьогодні ввечері (так вважав його розсудок), здавалося, накивала п'ятами, нині його переповнювала: адже він не розтрачував себе, розраховуючи на її прихід, — вона сама до нього явилася; йому не треба було силувати свій мозок, щоб підтримувати її в собі — вона променіла сама, кидала на нього жмутки світла, і її протуберанці розвіювали, мов кошмар, страшну його самоту, — та сама радість, на якій він ґрунтував, будував, хай і несвідомо, свої солодкі марення. Так подорожній, прибувши в поліття на середземноморське узбережжя і засумнівавшись у тім, що краї, звідки він приїхав, таки існують, стоїть і озирається: хоч би як сліпило йому очі іскристе сяйво ярої морської блакиті.