З Елеанор Оліфант усе гаразд
- Автор: Ханимен Гейл
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Клуб сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-4737-6
- Переводчик: Тетяна Заволоко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «З Елеанор Оліфант усе гаразд». Краткое содержание книги:
Однак сьогодні мені не хотілося грати, тому я просто сіла спереду, незважаючи на переваги та недоліки мого супутника. На щастя, мені випало сісти поряд з літньою жінкою, трохи в тілі, але не занадто, від якої линув аромат лаку для волосся та яка не намагалася розпочати розмову. Добре.
Вона вийшла на наступній зупинці, і я залишилась сама. Увійшло багато людей, і я помітила вродливого молодика — високого, стрункого, з непропорційно великими карими очима. Він грав у розглядання, щоб обрати собі місце. Я з радістю чекала, що він сяде поруч, і була впевнена, що він не божевільний і приємно пахне.
Однак він проминув мене і сів з іншого боку автобуса, біля невисокого, убогого чоловіка в спортивній куртці. Я не могла в це повірити! На наступній зупинці в автобус сіли ще двоє — одна людина пішла на другий поверх, а інша — знову оминула вільне місце поряд зі мною та перейшла в задню частину автобуса, до чоловіка без шкарпеток. Його голі щиколотки видавалися гнітюче блідими на тлі бордових шкіряних черевиків, які він поєднав з зеленими спортивними штанами. Божевільний.
Я опустила погляд у підлогу, у голові нуртували думки. Може, я… може, я виглядаю як людина, якої треба уникати, вибираючи місце в автобусі? Зважаючи на докази, я могла зробити висновок, що так воно і було. Але чому?
Треба обміркувати відповідь. Я не була огрядною й чудово пахла, бо щодня приймала душ і регулярно прала одяг. Отже, залишається божевілля. Я божевільна? Ні, ні. Я страждала від клінічної депресії, але це була хвороба. Це не божевілля. Можливо, я виглядала як божевільна? Поводилася як божевільна? Не думаю. Але з іншого боку, звідки мені знати? Чи причина в шрамах? В екземі? У моїй куртці? Чи є ознакою божевілля сама думка про те, що ти можеш бути божевільним? Я вперлася ліктями в коліна і схилила голову на руки. Господи боже.
— Усе гаразд, люба? — запитав голос, і я відчула дотик на своєму плечі, який змусив мене злякатися та знову сісти рівно. Це був чоловік без шкарпеток, який рухався вперед.
— Так, дякую, — промовила я, не дивлячись на нього. Він сів біля мене, поки автобус їхав до наступної зупинки.
— Ти впевнена? — запитав він доброзичливо.
— Так, дякую, — повторила я й ризикнула поглянути на його обличчя.
Він мав дуже добрі очі ніжно-зеленого відтінку, як у молодих бруньок на деревах.
— Трохи засумувала? — він погладив мене по передпліччю. — Кожному час від часу потрібно трохи сумувати. — Він посміхнувся, сповнений тепла, і підвівся, щоб вийти. Автобус зупинявся.
— Дякую! — крикнула я йому. Він не повернувся, але підняв руку на прощання, штани ковзали по його голих щиколотках, коли він ішов.
Він не був божевільним. На ньому просто не було шкарпеток.
«Елеанор, — сказала я собі, — іноді ти занадто швидко судиш людей. Існує безліч причин, чому вони не виглядають як людина, з якою хотілося б сісти поряд, але не можна робити висновок про людину за десять секунд. На це потрібно значно більше часу. Наприклад, небажання сидіти поряд з огрядними людьми. У надмірній вазі немає нічого поганого, чи не так? Можливо, люди багато їдять, бо почуваються засмученими, точнісінько як ти, коли п’єш горілку. Можливо, вони не мали батьків, які б навчили їх готувати та правильно харчуватися. Можливо, у них обмежені можливості і вони не можуть займатися спортом або ж мають захворювання, яке призводить до надмірної ваги попри всі їхні зусилля її позбутися. Ти цього просто не знаєш, Елеанор».
Я зрозуміла, що голос у моїй голові — мій власний голос — був доволі логічним і змістовним. Це голос матусі завжди осуджував і заохочував мене робити так само. Я прокидалася, зовсім як мій голос, як мої думки. Мені хотілося, щоб їх було більше. З ними я почувалася добре, навіть спокійно. Вони змушували мене почуватися мною.
37
Старі заняття, нові заняття. Іноді жодних занять. Але двічі на тиждень я вирушала в місто, де піднімалася сходами до кабінету психотерапевта, і робитиму так стільки, скільки буде необхідно. Це більше не здавалося мені неприємним — я почала розуміти, у чому ефективність нейтрального, непривабливого оточення, тканин, стільців та огидного плаката в рамі. Більше тут не було на що дивитися, щоб врятуватись, не було куди втекти. Марія Темпл виявилася розумнішою, ніж здавалася. Незважаючи на цей факт, сьогодні вона мала потворні сережки у формі ловців сну.