З Елеанор Оліфант усе гаразд

Я замислилась над його словами й відчула легеньке роздратування.

— Реймонде, насправді буде недоречно, якщо ти спробуєш провести мене через це, принаймні зараз, — промовила я.

«Потерпи трохи, Маріанно. Я вже близько». Я поглянула на обличчя Реймонда, яке зблідло ще дужче, щелепа відвисла, а погляд став скляним і втомленим. Видовище не з приємних.

— Ти ж не єдина людна, яка вміє користуватися комп’ютером. Це моє життя, і коли я почуватимуся добре та буду готовою, то зможу, — я красномовно поглянула на нього, — провести самостійний пошук.

Він кивнув і заговорив. Я підняла руку долонею до нього, щоб зупинити його. Це був дуже грубий жест, але, мушу зізнатися, що відчула таємне хвилювання від задоволення. Після цього я відсьорбнула зі склянки. На жаль, напій майже скінчився, і з соломинки пролунав гиденький звук, утім, я таки донесла до нього свою думку.

Закінчивши пити, я впіймала поглядом офіціанта й попросила рахунок. Реймонд мовчки схилив голову на руки. Груди прошило болем. Я скривдила його — його почуття. Я приклала руку до рота й відчула, як на очі накочуються сльози. Він подивився на мене, потім нахилився та рішуче взяв мої руки у свої. З його невеликої бороди вирвалося зітхання.

— Вибач.

Ми промовили це слово одночасно. Ми спробували знову, і знову сталося те саме. Я засміялася, і Реймонд також. Спершу це були короткі сплески сміху, та згодом вони стали довшими. Це був справжній сміх, той, від якого здригаєшся всім тілом. Заплющивши очі та роззявивши рота, я аж хрипіла. Я відчула себе вразливою і разом з тим дуже розслабленою та спокійною. Я уявила, що почувалася б так само, якби мене перед ним знудило чи захотілося в туалет.