З Елеанор Оліфант усе гаразд

Я замовила омлет, який готував Арнольд Беннет, а Реймонд обрав повний сніданок з додатковою порцією грінок.

— Учора ввечері перебрав віскі вдома з Дезі, — пояснив він. — Сніданок має допомогти.

— Реймонде, не звикай до випивки, — сумно сказала я. — Ти ж не хочеш, щоб з тобою сталося те, що зі мною?

Реймонд узяв мене за руку.

— Ти добре з цим впоралася, Елеанор.

Нам принесли їжу, я намагалася не дивитися, як Реймонд снідає. Це завжди вкрай неприємне видовище. Цікаво, як там Глен. От якби наступного разу можна було взяти її з собою і вона сиділа на високому стільці за нашим столиком. Я не мала нічого проти цього, але обмежені котоненависники могли поскаржитися.

— Дивись, Реймонде! — я підсунула свій телефон до його обличчя.

Він глянув перші чотири знімки.

— Дуже мило, Елеанор. Здається, кішці в тебе добре.

— Продовжуй гортати, — підбадьорила я. Він неуважно прокрутив ще кілька знімків, вочевидь втрачаючи інтерес. Це ніби метати перли перед свинями.

Чекаючи на каву, ми розмовляли про різні дрібниці. Коли каву нарешті принесли, у нашій розмові настала перерва, а потім Реймонд розсипав цукор на стіл. Він почав згрібати крупинки вказівним пальцем, беззвучно бурмочучи, він завжди так робив, коли відчував тривогу. У нього були покусані кутикули і не дуже чисті нігті — іноді цей чоловік дратував.

— Елеанор, — сказав він, — слухай, мушу тобі дещо сказати, але пообіцяй, що не сердитимешся.

Я відсунула каву й зачекала, коли він продовжить.

— Я пошукав деяку інформацію про твою маму, про те, що тоді сталося…

Я поглянула на крупинки цукру. Як кожна з них може бути водночас такою крихітною і такою бездоганно загостреною?

— Елеанор? Не впевнений, що я знайшов потрібну інформацію, але я ґуґлив «підпал» і рік, коли це сталося, а ще Лондон, і знайшов кілька газетних статей, які б ти, мабуть, захотіла переглянути. Якщо не хочеш, ми не будемо цього робити. Я просто хотів знати, раптом ти… ну, раптом ти передумала.

На мить я подумки перенеслась у щасливе місце, рожево-біле м’яке місце з маленькими блакитними пташками й дзюркотливими струмочками, а тепер ще з напівлисою муркотливою кішкою.

— Де, ти кажеш, зараз твоя мама? — запитав він дуже обережно.

— Не знаю, — пробурмотіла я. — Це вона зв’язується зі мною. Завжди.

Я спробувала зрозуміти вираз його обличчя. Іноді мені важко розуміти думки інших людей. Зашифрований кросворд значно, значно простіше розв’язати. Якби мені довелося вгадати, що написано на його обличчі, я б сказала, що то була суміш смутку, жалю й страху. Загалом нічого хорошого. Але основними почуттями були доброта і лагідність. Він сумував і боявся за мене, але він не хотів мене кривдити, анітрохи. Тому я заспокоїлась.

— Слухай, ми більше не будемо порушувати цю тему. Добре? Я просто хотів сказати, якщо ти раптом щось пригадаєш… під час сеансу в психолога чи будь-де… я можу дати тобі деякі відповіді. Але якщо вони потрібні, — швидко додав він.