Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
Пісня Соломона - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Пісня Соломона

Электронная книга - «Пісня Соломона». Краткое содержание книги:

Американська письменниця Тоні Моррісон (псевдонім Хлої Ентоні Вофтворд) народилася 1932 року. У своїх творах пише про соціальні проблеми негрів у США та роль жінки в сучасному світі. В романах «Сула» (1974), «Пісня Соломона» (1977), «Улюблениця» (1987), поєднуючи історію та сучасність, відтворила риси чорної Америки як особливої етнічно-расової спільноти зі своєрідним менталітетом, який складався протягом трьох століть за умов рабства та боротьби за національну самосвідомість, проти духовної уніфікації. В романі «Джаз» (1992) епізод соціальної хроніки двадцятих років осмислено як притчу про екзистенцію самотности і її подолання. Для прози письменниці характерна соціально-побутова й історико-хронікальна зображальність, алегоричні, міфо-поетичні мотиви (переважно з негритянського фольклору). Лауреат Нобелівської премії 1993 року. Працювала в галузі книговидання, зокрема редактором у нью-йоркському видавництві «Рендом гаус». Живе у Нью-Йорку, має двох синів.
1 ... 109 110 111 112 113 114 115 116 117 ... 143
Перейти на страницу:

— Так, я тут у гостях.

— Ви служите в армії?

— Та ні. Вчора ввечері я був на полюванні. Приятелі позичили мені ось це. — Дояр погладив кант, який напрасувала Світ.

— На полюванні? Господи! Тільки не кажіть, що ви мисливець. Не терплю тих ловців. Дратують мене. Вічно лазять по чужих маєтностях і безперестанку стріляють. Чи день, чи ніч — їм байдуже. Кажу моїм учням... Я викладачка, знаєте. У педагогічному училищі. Ви ще не бачили його?

— Ще не бачив.

— Ет, нема на що дивитися. Школа школою, як багато інших. Будемо раді, коли навідаєтеся до нас. А звідки ви?

— З Мічигану.

— Я так і гадала. Сюзан! — крутнулася Ґрейс. — Він із Півночі, — і знов звернулася до Дояра: — А в кого ви зупинилися?

— Гм, поки що ні в кого. Я познайомився з кількома чоловіками в містечку...

Сюзан Берд принесла тацю, на якій стояли чашки з кавою й тарілка з великими блідими тістечками.

— Він із Мічигану, — сказала Ґрейс.

— Я чула. Яку каву ви п’єте?

— Чорну.

— Чорну? Без вершків і цукру? — спитала Ґрейс. — Ах, якби і я так могла! Зігнала б тоді вагу до сімдесяти кіло. Але цього мені вже не вдасться, — обпершись рукою на поперек, вона усміхнулася Дояреві.

— У якій справі ви прийшли до мене? — Сюзан Берд несильно, але виразно наголосила на слові «мене».

— Я шукаю людей, що знали мою бабусю на ім’я Сінґ.

Ґрейс сплеснула в долоні й зойкнула, аж Дояр поставив чашку:

— Родичі! Ви родичі!!! Оце так!

Її неспокійні очі заблищали.

— Ви звернулися за правильною адресою, — сказала Сюзан, — та тільки не знаю, чим можу вам допомогти.

— Про що ти говориш, Сюзан! Твоя мати звалася Сінґ, правда?

— Ні, не Сінґ. Слухай, Ґрейс, якщо не перебиватимеш мене, то дізнаєшся таке, чого й ти не знаєш.

— Здається, ти казала...

— Ім’я моєї мами було Мері. Мері.

— Пробач мені.

Сюзан обернулася до Дояра.

— Мій батько Кровелл Берд мав сестру на ім’я Сінґ.

— Безперечно вона! Моя бабуся! Сінґ. Чи вийшла вона заміж за...

— Я знала, що у твоїй родині хтось мав ім’я Сінґ!

— Якщо вона й вийшла заміж, то за чоловіка, імени якого я не знаю, — обірвала їх обох Сюзан.

— Диво з див. До твого дому приходить незнайомець. І раптом виявляється, що він твій... хто? Кузен? Не люблю заяложених фраз, але скажу: світ таки малий. Правда? А ви неодмінно прийдіть подивитися на мій клас, містере Мейконе.

Як і Сюзан Берд, Дояр не звертав уваги на Ґрейс Лонґ.

— Де вона жила? — спитав він.

— Мій батько бачив її востаннє у фургоні, що вирушав до Массачусетсу. Там Сінґ мала вчитися в приватній школі. Квакерській.

— То твої родичі квакери? Цього ти мені ніколи не казала. Бачите, містере Мейконе, як ото друзі затаюються перед тобою? Б’юся об заклад, що й вас вона затаїла.

— І вона взагалі не одружилася? — Дояр не мав часу вислуховувати зауваги Ґрейс.

— Не знаю. Відколи вона поїхала до цієї квакерської школи, ніхто про неї не чув. Як гадаю, Сінґ шукали передусім через мою бабусю Гедді, бо та дуже побивалася за донькою. Я завжди була такої самої думки, як і мій батько: покинувши школу, Сінґ не хотіла, щоб її знайшли.

— Ти дуже добре знаєш, що таки не хотіла, — втрутилася Ґрейс. — Скоріш за все, стала видавати себе за білошкіру, як багато хто, — вона нахилилася до Дояра. — Тоді було чимало таких. Нині менше, а за тих часів багато хто так чинив. Якщо міг. — Ґрейс зиркнула на Сюзан. — Як-от твої, Сюзан, двоюрідні Лайла і Джон. Тепер вони стали білими. Знаю, хто такий Джон, і він знає, що я це знаю.

— Ґрейс, це знає кожен.

— Цього не знає містер Мейкон. Я бачила Джона на вулиці в Мейвіллі...

— Містерові Мейкону не конче це знати. Та йому й нецікаві такі речі.

— Звідки знаєш, що нецікаві?

— Бо сказав, що шукає бабусю. А його бабуся мала б бути надто... — Сюзан затнулася й злегка зашарілася. — Ну, відтінок шкіри був надто темний, то й не могла видавати себе за білу жінку. Хіба не так?

Дояр пропустив це питання повз вуха.

— То ви кажете, що вона жила в Массачусетсі?

— Так, у Бостоні.

— Зрозуміло.

Так, тут дійшло до глухого кута. Дояр спробував з іншого кінця.

— А чи чули ви тут коли-небудь про жінку, яка звалася Пілат?

— Пілат? Ні. Ніколи. А ти, Ґрейс?

— Ні, — похитала головою Ґрейс, — не чула. А я тут прожила більшість свого життя.

— Я тут прожила все своє життя, — сказала Сюзан. — Мої батьки народилися тут, і я теж. Ніколи не бувала далі, ніж у сусідній окрузі Сейнт-Філліпс. Маю родичів у Південній Кароліні, але ні разу не відвідала їх.

1 ... 109 110 111 112 113 114 115 116 117 ... 143
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)