Пісня Соломона

— Ого! Звучить, як газетний заголовок. Пілот-мертвяк. Вона справді літає?

— Та не Пілот. Пілат.

— Скажи це ім’я по буквах, — сказав Малюк.

— П-і-л-а-т. Так, як в Біблії, негриську темний.

— А він не читає Біблії.

— Взагалі нічого не читає.

— Та він і читати не вміє.

Приятелі дражнили Малюка, поки втрутилася Вернелл:

— Тихо! Сінґ, кажеш? — спитала вона Дояра.

— Так. Сінґ.

— Гадаю, що так звалася дівчинка, з якою бавилася моя бабця. Пам’ятаю це ім’я, бо воно гарне. Бабця завжди її згадувала. Здається, батькам тої Сінґ не подобалося, що дочка бавиться з чорношкірими дітьми. Ото вона потайки ходила з моєю бабусею ловити рибу та збирати ягоди. Розумієте? Зустрічалися таємно, — Вернелл уважно приглядалася до Дояра. — Ця дівчинка Сінґ була світлошкіра, з чорним прямим волоссям.

— Це вона! — сказав Дояр. — Була метиска чи індіанка.

— Індіанка, — кивнула Вернелл. — Одна з дітей старої Гедді. Добра була ця Гедді, але не хотіла, щоб її діти водилися з чорними. На прізвище була Берд.

— Як?

— Берд. Походила з роду Бердів, що жили по той бік хребта. Недалеко від Соломонового Стрибка.

— Що ти кажеш! — озвався один із мисливців. — То вона доводиться родичкою Сюзан Берд?

— Атож. Родичка. Всі Берди недолюблювали негрів. Сюзан також недолюблює.

— Чи вони й досі там живуть? — спитав Дояр.

— Сюзан — так. Зразу за хребтом. Там лише один будинок із цегляним причілком. Живе сама. Її родичі виїхали, щоб деінде подати себе за білих.

— Чи зміг би я дістатися туди пішки?

— Багато хто зможе, — засміявся Омар. — Але після такої ночі я б тобі цього не радив.

— А машиною туди можна доїхати?

— Проїдете хіба що частину дороги. Там вузький путівець, бездоріжжя, — відповіла Вернелл. — Конем — так, але не машиною.

— Пройду туди. Хай на це піде й тиждень, але я таки пройду, — сказав Дояр.

— Тільки не бери з собою рушниці, — Кальвін дмухнув на каву в блюдці, — і нічого з тобою не станеться.

Всі зареготали.

Дояр подумав про зброю. Десь тут поблизу Гітара. Якщо він знав усе, що Дояр робив і що мав робити, то знатиме й про цей намір перейти хребет. Торкнувся напухлої шиї. Та ні, самотою без рушниці нема чого й потикатися.

— Ти б відпочив, перш ніж кудись вибиратися. Тут, недалеко від дороги, живе одна мила молодичка. Буде рада тебе прийняти, — недвозначно сказав Омар, глянувши на Дояра. — Вона гарненька. Справді гарна.

Вернелл пирхнула. Дояр усміхнувся. «Сподіваюся, ця молодичка має рушницю», — подумав він.

Рушниці в неї не було, зате був водогін. Кивнувши Дояреві, коли запитав, чи може тут викупатися, вона усміхнулася так само солодко, як звучало її ім’я — Світ, тобто солодка. Найновішою річчю в цьому крихітному будиночку була ванна, і пройнятий вдячністю Дояр занурився в теплу, як парне молоко, воду. Світ принесла мило та щітку з кабанячої щетини й стала навколішки, щоб помити його. Все те, що робила Світ із його зболілими ногами, порізаною щокою, напухлою шиєю, стегнами й долонями, було таке розкішне, що Дояр не міг і сподіватися більшої розкоші від майбутніх любощів. «Якщо ця ванна і ця жінка, — подумав він, — стануть єдиним моїм здобутком у цих мандрах, то відтепер я заспокоюся та сповнятиму обов’язок перед Богом, вітчизною й усіма братствами до кінця днів моїх. Задля такого здобутку піду по розжареному вуглі з пляшкою бензину в руках. Задля такого пройду пішки всю залізницю аж до Шаєнна й назад».