Вигнання з раю

Пісня все-таки про Самуся, а не про Гришу Левенця. Бо в Гриші серце було, ніяким мотором воно не замінювалося, і клопотів з тим серцем хлопець мав по саме нікуди.

Котя поралася з жінками, носила на столи, прибирала посуд, іноді мало не черкала Гришу ліктем — і жодного тобі погляду! Ну, правда, й ні на кого не споглядала, не стріляла своїми очиськами, бо ж сум, туга, траур, але на нього могла б позирнути.

Сказано вже було, що Самусі прийшли на похорон усі, чорти принесли й Роксоляну. Та про траур і не думала. Світила своїми безсоромними ногами, сокоріла перед чоловіками:

— Моя мама при народинах мастила мене медом, і через тоте сільські легені липли до мене безтямно…

Там он у хатині лежить мертвий чоловік, а вона із своїм медом! І хоч би ж тобі самі балачки, а то липла до Гриші, догоджала йому, підставляла то холодець, то смаженю, а він одвертався, ловив поглядом Котю і не міг упіймати.

Люд прибував і прибував. Посидівши, йшли в своїх справах, верталися знову. Балачки з проблем філософських спадали на щоденне життя, на врожай, на жнива, тоді підскакували знов до тем абстрактних, завертали й до питань династичних. Скажімо, про Левенців — це вже всім відомо, що мали своїм предком полтавського полковника Левенця Прокопа. А тим часом до Карпового Яру перший Левенець прибився вже тоді, коли там хазяйнували Щусі й Самусі. Хто ж тоді вони? Ну, фундатори, засновники, корифеї — це ясно. А ще? Вся трагедія цих великих родів була в незнанні власного походження. Корені губилися в такій пітьмі, що не могли просвітити її найзухваліші мислителі. Зненацька ось тут, коло мертвого, хтось серед ночі бовкнув, що Самусі — теж з полковників. З яких? Звідки? Будь ласка. Всі чули про фастівського полковника Семена Палія? Ще Шевченко про нього писав. Ну, чули. А хто був тоді ще полковником? І сільський ерудит, схований темрявою, став перелічувати. Палій — у Фастові, в Корсуні — Іскра, а в Богуславі — Самусь. І всі помагали Яну Собеському громити під Віднем турецьке військо Кара-Мустафи-паші. Лихо з розуму! Без ерудита сьогодні людство не може навіть чхнути. Миттю вискакує вам з-за спини вже й не чорт з приказки, а доктор медичних наук і пояснює вам, що таке чхання. Консультанти, радники, помічники, експерти, знавці, а то й просто набридливі люди, яких заїдає надмірна освіченість, як оцей невідомий світлоярівський житель (молодий учитель, чи хто він там такий?). Ну, хто просив? Жили собі люди в рівності, іноді пробували довести одним свою вищість, але не могли цього зробити і, потай радіючи цій неспромозі, втішалися рівністю, бо що може бути на світі краще! А тут тобі — ляп дурним язиком! Самусі — з полковників! А Щусі? Та й потім — що таке всі оті козацькі полковники? Хіба ми не маємо своїх радянських полковників, які громили чорні війська і під Берліном, і під Віднем, і під Будапештом, і під Белградом! Ну, не дали полковників ні Щусі, ні Самусі, але ж могли дати? Розумний чоловік, аніж ляпати про сумнівне полковництво Самусів, задумався б ліпше над кричущою несправедливістю законів природи. Бо й справді! Старий Щусь, як і весь його рід, був ближчий до природи, ніж старий Самусь і всі Самусі, природа ж, як відомо, вічна. Чи означає це, що й до вічності Щусь був ближчий, ніж Самусь? Для умів обмежених таке твердження самоочевидне, але чим же тоді пояснити, що ось тепер Щусь лежить у домовині, а Самусь, який усе життя клепав цеберки й торохтів залізом, живе й царює? А самодіяльний сільський ерудит ще й додає горя своєю недоречною ляпаниною!