Вигнання з раю
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- Жанр: Советская классическая проза
Электронная книга - «Вигнання з раю». Краткое содержание книги:
Гриша був народжений, щоб його рятували обставини. Щоправда, іноді вони виступали й проти нього, але це вже діалектика: любиш кататися — люби й саночки возити. Або: любиш смородину — люби й оскомину.
Обставини загнали хлопця на острів, щоб вислухати тут речі прикрі, гіркі й жорстокі, але обставини й визволили його з-під Котиної влади.
— Ко-о-отю-у-у! — долинуло через лози, через води і трави. — Ко-о-отю-у-у-у!
— Мене кличуть? — здивувалася дівчина. — Ач, припекло!
Гриша майже зраділо стрибнув у човен.
— А спихати хто буде? — поцікавилася Котя. — Пусти мене на корму. Бо ти знов кудись запливеш. Спихай!
Вони помінялися місцями, Гриша штовхнув човен, м’яко зашурхотіла трава під днищем, Котя вправно відпихалася веслом, тепер виходило, ніби вона пливе назустріч Гришиному обличчю, а Гриша не підпускає дівчини до себе, втікає від неї, відлітає. Хоч хто б же це втікав од такої дівчини!
На березі стояло троє. Щусь і його циганка по боках, Самусь — між ними. Олеля заголосила назустріч човнові:
— Ой божечку, ой лишенько, та ти ж їздиш, та катаєшся, а нічого ж і не знаєш, Котюню-у-у!..
Гриша перелякано повернувся до берега, нічого не міг збагнути.
— Ой, нещасні ж ми, — лементувала циганка, — ой, сироти ж навіки, Котюню, бо вмерли ж дідусь наш та переставилися…
Човен ще не пристав до берега, але Котя пожбурила весло, стрибнула в воду, побігла до батька, важко брьохкаючись у водоростях.
— Тату, правда?
Щусь мовчки впіймав доньку в обійми, пригорнув. Циганка лементувала, неспроможна зупинитися, аж лісник вимушений був цитькнути на неї. Гриша витягнув човен, не знав, як має повестися. Самусь прямоспинний, вродливий, роздуваючи ніздрі, як Муслім Магомаєв, кинув майже вдоволено:
— Все правильно!
Тоді всі троє, Самусь четвертий швидко пішли до лісництва, а Гриша, забутий і непотрібний, почвалав слідом. Бачив, як вирвався з лісництва Щусів «броньовик», як почесним ескортом помчав слідом за ним Самусів мотоцикл, як закрила їх висока хмара пилюги. Зітхаючи, виволік з кущів свій мотоцикл, вдарив по заводній ручці, стрибнув на сідло і увігнався просто в темну хмарюку над дорогою, ковтаючи здійнятий Самусем пил і гіркі сльози розпуки.
Як ото співалося колись:
55
Старий Щусь занедужав після тої ночі, коли в городі щось витолочило кукурудзу. Діагнозу не зміг би встановити навіть міністр охорони здоров’я, бо причина хвороби перебувала поза межами світу матеріального. Щусь захворів не від горя, що загинула його праця, не від скупості й не від злості. Такі почуття характерні були для Самусів, а не для Щусів — занедужати, а тоді й умерти від таких незначних душевних переживань старий Щусь ніколи б не міг, вважаючи це негідним і просто принизливим для свого прізвища. Причина, сказано вже, лежала глибше.
Вдень після тої загадкової ночі старий пішов поглянути на понищену кукурудзу, жалко йому було понівечених рослин, кожне поламане стебло, кожен розірваний листок і розшматований качан боліли в ньому й кричали, неначе власні рани на живому тілі, але й це він би пережив, бо за довгі роки не раз бачив і смерті тварин, і загибель рослин. Вразило, приголомшило, перелякало на смерть старого Щуся те, що в кукурудзі він не знайшов жодного сліду на землі. Табун диких свиней? Але жодна ратичка не вгрузла в м’яку, розпушену землю. Якийсь злий, недобрий чоловік? Не ступнуто й ногою ніде. Може, якісь небачені птахи налетіли й покошлали кукурудзу? Але при такому колошканні мала б же впасти з них бодай пір’їна?
Ніде нічого. Щусь півдня мало не повзав по кукурудзі — все марно. Слідів не було. Ніяких і нічиїх. Старий перехрестився, поворушив губами, поглянув на сонце. Воно світило, як завжди, світило всім, але вже не йому. Це він знав точно. Був ще живий, а живий думає про живе, тому переказав синові-лісникові, щоб приїхав на ніч постерегти кукурудзу від вепрів (а що стерегти, що?), добре пообідав і так само добре повечеряв (з сином-лісником ще й по чарці взяли), уночі спав, але й сонний думав про своє. Як проминуло його життя? В полі та в своєму дворі. Поодинокі виходи в світ були короткочасні й випадкові і тільки ще виразнішим робили його щастя, замкнене між хатою, городом, коровою, курочками, собакою на цепку, котом на теплій черені. І все те оточувало тебе своїми слідами, низало їх, мов старовинні письмена в священних книгах: слід курки на глині за хатою, слід од глибоко вгрузлої коров’ячої ратиці, м’який відбиток ніжки малої дитини на теплій весняній землі. Хіба це не щастя? І хіба не це життя? Так минали літа, поки настав цей страшний день, день без слідів.