Вигнання з раю
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- Жанр: Советская классическая проза
Электронная книга - «Вигнання з раю». Краткое содержание книги:
Всього було, але щоб мільйон і мільярд!
Автор негайно помчав до Світлоярська (не подумайте, що на весілля, ні!) і по телефону передав у центральну газету свою захоплену кореспонденцію, яка звалася «Колос братерства»:
«Коли йдеться про хліб, про обов’язок республіки перед Радянською державою, ми призвичаєні до словосполучення „в засіки держави“. Нині хотілося б сказати піднесеніше: „В житниці держави“, — і це відповідало б народним уявленням про хліб як про синонім життя — недарма ж один з найвідоміших злаків здавна зветься у нас житом. Але мені сьогодні, в цю високу й незмірно урочисту хвилину, хочеться вжити трохи невластиве слово „чаша“, може, згадавши оті стародавні кам’яні зображення на могилах у степах, отих добрих і спокійних жінок — втілення родючості, які тисячоліттями стоять серед золотистого похилого колосся і тримають у руках чаші достатку й гостинності.
Мільярди пудів хліба Росії, мільярд казахстанський — це вже було і ще буде. Мільярда українського ще не було ніколи. Ми сотворили його вперше і даємо в спільну чашу братерства. На цій землі пшеницю і жито вирощували здавна, але ще ніколи не бачили тут такого врожаю, не лилося ще ніколи таким потоком добірне зерно, і є щось символічне в тому, що Україна дає свій мільярд після того, як брати її російські й казахстанські вже не раз і не двічі наповнювали чашу братерства своїми мільярдами. Наш хліб мовби зродився сторицею від щедроти хлібів російських і казахстанських, справдилася народна мудрість: хліб — хлібу брат. Сьогодні думаємо про ту велику битву за врожай і за хліб, яку веде наш народ, про працю, тяжку й солодку водночас, про безсонні ночі на жнивах, про нестомне гудіння моторів у полях, про нескінченні валки машин із зерном, про надзвичайно мудрі заходи по збереженню кожної зернини, бо ж надзвичайний уродився хліб, бо ж навіть для керування наддостатком потрібна сувора ощадливість. Але сьогодні слід неодмінно згадати й інше — про трактори з Уралу, про машини з Москви і Волги, про комбайни з Ростова, про незвичайні селекційні сорти пшениці з Кубані, про добрива з Білорусії і Закавказзя, а ще, може, й про те зерно, яке давали брати для посіву в українську землю першої повоєнної весни. А ще й про історію, протягом якої зароджувалася, розвивалася й міцніла дружба народів Радянського Союзу. Земля у нас та сама, що й тисячоліття тому, але інші на ній люди, інший у них спосіб буття, і вже не в самотній відчаєності змагається сьогодні український селянин із землею і стихіями, а в дружній і могутній родині. І коли визріває на українських полях небувалий в історії врожай, то це врожай братерства, це хліб братів і для братів. Доречно згадати сьогодні слова Миколи Бажана:
Слово „хліб“ завжди стояло в ряду таких зримих понять, як „земля“, „вода“, „небо“, воно невіддільне од слів „життя“, „добро“, „світ“, „мир“.
Хліб порівнюють із сонцем, і рік небачено високого врожаю має увійти в літописи радянської епохи роком радісного і яскравого сонця. Маємо всі підстави назвати цей великий хліб хлібом миру.
Золоте колосся в Гербі Радянського Союзу, туге, тучне, прекрасно обважніле. Цього літа воно немовби зійшло з Герба на поля, і пшениці стояли непробивні, як золота вода, жито нагадувало якусь інопланетну фантастичну рослину, ячмінь вражав небаченою могутністю, ваговитість бронзи й щирого золота була в кожному колоску, але не була вона мертвою, як у металі, а живою, радісною, розсміяною, як сміх дитини, як добрі очі хлібодара, як вродливі лиця матерів, що печуть паляниці.
Мені пощастило бути в перші дні жнив на полях Світлоярська. Бачив я поля ніби всуціль відлиті з благородного металу, сповнювався захвату від цього казкового видовища, бо справді ще ніколи не віддячувала земля за невтомну працю такою щедрістю, ніколи не стояв на цій землі такий хліб. І хоч знаємо, що хліб лише тоді хліб, коли він зібраний, звезений і засипаний у засіки, але мимоволі хочеться затримати оту чарівну мить споглядання, вберегти її від неминучого забуття, залишити для нагадування, для історії десь бодай один невеличкий лан або клаптик поля з небувалою пшеницею на ньому. Сміючись із своєї недоречної мрійливості, ми, однак, гаразд відаємо, що неодмінно стоятимуть у колгоспних конторах, у райкомівських кабінетах, в обласних музеях снопи цієї рідкісної пшениці, оцих житів, ячменів, вівсів.
Та вже сьогодні хочеться відмовитися од слова „рідкісний“. Можемо стверджувати, що нав’язлива ідея селянської стурбованості щодо прийдешніх врожаїв поступилася — і то назавжди! — перед ідеєю мудрої передбачливості, точного розрахунку, наукового планування і забезпечення майбутнього хліба. І нинішній український мільярд у наших сміливих планах стає першим, щоб повести за собою подальші, а рідкісний урожай стане звичайним і звичним — великим хлібом, хлібом братерства».