Людина біжить над прірвою
- Автор: Багряный Иван Павлович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: Школа
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Людина біжить над прірвою». Краткое содержание книги:
Видання знайомить із романом І. Багряного «Людина біжить над прірвою», зміст якогоі дає повне уявлення про жахливі сторінки історії українського народу — сталінські репресії 30-х років.
І кресав, і кресав.
І ось — вата нарешті задиміла. Викресав! Задиміли цигарки... Попливли хмарки тютюнового диму над «табором» трьох мандрівників.
— Е-е... — сказав роздумливо лейтенант, захлинаючись махорковим димом. — Ти, я бачу, зух!.. — і крутнув головою значуще. Допаливши одну козячу ніжку, він звернув другу та все дивився на Максима.
— Скажи, звідки ти є? — спитав нарешті.
Максим назвав своє місто.
— Он як? А ми ж звідти йдемо! А жінка є?
-Є.
— І діти?
— Синок... І дочка...
— Гм. А як звуть синочка?
— Борис.
Лейтенант про щось задумався. По хвилі:
— Гарне ім’я... Мого батька теж Борисом звали... І куди ж ти йдеш?
— Та... доганяю ж часть...
— Маладєц... — сказав лейтенант глузливо й зітхнув, насупився.
— Як і ви... — додав Максим.
— Авжеж, — згодився лейтенант тим же тоном.
— А хто ж це, хлопці, є там у вас у Борисівці?
— Є... Моя наречена... Пошти жінка. Я біля неї б як у бога за пазухою!..
Зайшла мовчанка.
«Чи він справді, чи «Баньку валяє»?» — знову вела тієї ж самої Максимова нашорошена думка.
А салдат і собі зітхнув:
— Ех, молодці хлопці, которі там, у Рябині...
Максим спитав, що ж то за «хлопці в Рябині».
— Дві сотні... Встромили на фронті гвинтовки штиками в землю й пішли додому... Чернігівські, сумські, лубенські...
Лейтенант промовчав. А салдат подивився на Максимове пальто та:
— Ех і пальто ж на вас добре!
— Та де!.. От на вас шинеля — то одежина! А це вже онуча.
— Справді? Ну, то давайте мінька, га? Не хочете? Я вам ще й валянки дам у придачу! Гаразд?..
— Бачите, — сказав Максим, — шинеля то добра, але мені обіцяли видати нову, як дожену свою «часть».
— Ви вже її ніколи не доженете. А я б у цьому пальті завтра й дома був би...
— Ну-ну, — сказав лейтенант. — Ми ж в одному пальті вдвох не втічем?..
— Та отож... — зітхнув салдат. — А жаль...
Вони сиділи далі мовчки. Курили.
Сонце вже хилилось на захід. Накурилися вони всі до одуріння.
Нарешті лейтенант і салдат стали збиратися в дорогу. Салдат перебинтував лейтенантові ногу. Потім підсадив його на коня. Підняв зі снігу й подав йому свою шинелю, щоб накрився ще й нею, бо йому було йти гаряче, а сидіти, мабуть, холодно. Ось так вони й зібралися.
Максим теж устав і почав лаштуватися в дорогу.
— А ви куди? — спитав лейтенант ураз Максима й уже на «ви».
— Та на Борисівку ж... — посміхнувся.
— Дурний! — раптом скипів лейтенант. Розгнівався, аж повернувся на коні й почервонів увесь. — Дивись ось сюди! Бачиш, ось тут слід — один кінний, а один піший? Бачиш? Так отак іди, йди, йди — і в самісіньке своє місто прийдеш, нікого не стрінеш... До сина прийдеш!.. Пойняв? Марш!..
— «Пойняв», — захвилювався Максим. На нього війнуло чимсь знайомим. Пригадався Васька-танкіст...
— «Пойняв», — повторив Максим, а тоді: — Ну, так от слухайте ж і ви: оце бачите ось один піший слід? Бачите? Так отак ідіть, ідіть, ідіть і під самісіньку Борисівку прийдете... Ясно?!
— Ну от, тепер ясно! Дай п’ять!!. Привіт дружині й дітям!
Вони всі потисли один одному руки. І розійшлись.
— Хвилинку! — гукнув голосно лейтенант, як Максим уже відійшов.
Від несподіванки Максим аж здригнув: «Може, роздумав?!» Обернувся.
— Слухай! — сказав лейтенант. — Будь обережний! Ото бачиш — соша? То соша із Сумів на Білгород. Так дивись обома, переходячи. Там німаки їздять.
— Щоб не шльопнули... — тихо пояснив салдат.
— Добре. Дякую. Дивитимусь.
— А ще, — сказав лейтенант, — як перейдеш шлях та вийдеш на той бік у ліс, то там побачиш хатину... Наш слід до неї виведе. Зайди до неї. Може, щось собі там і вибереш...
— Правда, — посміхнувся салдат. — Воно здасться, доки додому дійдеш.
— Зайди ж! — повторив лейтенант.
Максим пообіцяв. Ще раз подякував. І після того вони вже розійшлися зовсім. Кінний і піший сквапно пішли Максимовим слідом. Максим проводжав їх очима, доки вони не зникли за деревами, й думав:
«Ні, це не Дон Кіхот і не Санчо Панса! Зовсім ні! Як легко, але й як приємно можна іноді помилитися!..»
А тоді повернувся й пішов у вказаному йому напрямку.
Вийшовши на самісінький край лісу, довго придивлявся й прислухався до шляху. Десь гуло. Ближче. Потім прошуміла, прослизнула, як скажена, особова автомашина. І стало тихо. Максим швидко перейшов шлях і пірнув у густий ліс по той бік. Лише помітив, що по шляху текли згори струмки...
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ
«Зоре моя вечірняя!.. Зоре моя вечірняя!..»