Людина біжить над прірвою
- Автор: Багряный Иван Павлович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: Школа
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Людина біжить над прірвою». Краткое содержание книги:
Видання знайомить із романом І. Багряного «Людина біжить над прірвою», зміст якогоі дає повне уявлення про жахливі сторінки історії українського народу — сталінські репресії 30-х років.
Максимову душу завжди зворушували слова цього рядка вірша до самої глибини. Вони викликали в його уяві чарівний образ тихої, мерехтливої, елегійно задуманої й далекої-далекої вечірньої зорі, що, як очі закоханої й заплаканої дівчини, дивилась із безмежної космічної далини, з царства інших світів та інших, невідомих і недосяжних, загадкових країв.
Ці слова й цей образ глибоко запали в Максимову душу ще з дитячих, школярських літ. І відтоді завжди, — в роки юнацькі, парубоцькі й у роки змужіння; тихими, ясними вечорами осінніми, зимовими, весняними й літніми; чи то вдома в затишній кімнаті, чи в мандрах по бездоріжжях, на земних розпуттях; у степах, у лісах, у луках; на роботі, наполюванні, в поневірянні самотою чи з другом вірним, — скрізь і завжди ці слова й цей образ змушували його серце тремтливо завмирати в солодкій елегійній задумі, в тузі за нездійсненним й недосяжним, скороминучим і невловним; у передчутті скорботних втрат і вічної розлуки; в пориві до прекрасного, божественного, героїчного, чистого й у жалі по загубленій вірі в трагічно-примарний ідеал боголюдини...
І тепер от вона, звабливо-мерехтлива вечірня зоря, знову зійшла на холодному синьо-зеленому небі, над погасаючою загравою — там, де щойно зайшло сонце. Максим ішов по синьому снігу між деревами, дивився на неї й думав про те, про що й завжди, бувало, думав при такій нагоді:
«От у цей час, коли зійшла зоря ця вечорова, хтось найрід-ніший, хтось любий і дорогий, хто думає про нього й тужить за ним, теж дивиться на цю саму зорю, в цю саму хвилину... І там десь їхні погляди сходяться й летять разом просторами, синіми пустелями, космічними далями...
«Так, — казав тривожно розум, уриваючи жаль елегійний і мрію серця. — Так, але за зорею цією вечірньою іде ніч. Ось іще мить, і вона прийде — чорна, холодна, безмежна ніч у лісі, засипаному снігом. Ніч твоєї жахливої самотности в глухому лісі, де тебе й буде поховано, як у чорній ямі, якщо ти не виберешся з лісу тепер».
І Максим поспішав, одчайдушно налягаючи на ноги. Він ішов слідом, що його лишили «кінний і піший».
Ще завидна тим слідом Максим прийшов до хатини. Дійсно, так як і казав той лейтенант — на їхньому сліду стояла хатина. Це була лісничівка — типова, давно колись вимурована, казенна будівелька з червоної цегли, на взірець залізничних будок на роз’їздах. Вона стояла й роззяпленими порожніми очицями вікон, повириваних геть із рямами, та такими ж дверима й достріляними стінами вищирилася на білий світ, на ліс, на Максима, мов череп мерця. Дах на ній теж був знесений геть. Колись тут навколо був парканчик і ще якісь будівлі. Тепер того нічого не було — все зникло геть, лише де-не-де стирчали ожуги з-під сніїу. Навколо хатини, вірніше — навколо кістяка її, валялись закривавлені бинти, побиті миски, гільзи. Максим подивився на цю досить неприємну картину й зайшов досередини. «Що ж тут вибирати?» — думав над словами лейтенанта. Всередині все також було зруйноване. Піч розвалена. Підлога повиламувана. Меблів аніякісіньких. Стіни постріляні всередині так само, як і зовні. Максим оглянув це все, а тоді спинився очами на купі якогось мотлоху посеред хати.
«Ого! Та це ж зовсім не мотлох. Чи мотлох, та не той». Посеред хати було звалено в велику купу багато різної зброї: рушниць і кулеметів, автоматів — «фінок», а також гранат різних систем, безліч набоїв, дисків і ріжків до «фінок», кулеметних стрічок тощо. Придивившись пильніше, Максим зауважив, що в тій купі найбільше було автоматичної ручної зброї. А навколо — знову ж ті самі, що й надворі, закривавлені бинти, брудні онучі й різний інший людський послід.
«Цікаво. Якщо сюди натаскано стільки зброї в той час, як армія не має чим стріляти, то, значить, навіщось її сюди натаскано. Двох думок не може бути: якщо цю зброю залишено тут, то по неї напевно, й то скоро, хтось прийде!»
Максим з дитинства любив зброю. Він любив мисливську зброю, але нею може бути всяка ручна вогнепальна зброя. І був він стрільцем першокласним, з усіх родів тієї зброї. І от з тієї любови, чи й справді виконуючи наказ лейтенанта, Максим почав перебирати й виважувати в руках «фінки». Вибирав. Але всі вони видавалися йому неймовірно тяжкими. Нарешті вибрав ніби найлегшу, ще й з ременем. Потім вибрав до неї диск із набоями, вставив його як слід, а тоді перекинув «фінку» через плече й пішов.
Так він ішов із «фінкою», ніби справді який вояк. Але в дійсності він її зовсім не для війни взяв (що ж він міг би зробити з «фінкою», хоч би навіть і з такою гарною, проти всього світу!?) — ні, він узяв її просто тому, що спокусився зброєю. Але «фінка» з кожним кроком ставала все важчою, а безглуздість її наявности в нього за спиною — все очевиднішою. «Для чого і проти кого? І що ж ти нею в своїй ситуації зробиш?..»