Гордість і упередженість

— Яке горе! — вигукнув Дарсі. — Яке нещастя — і який шок! А це відомо достеменно — цілком достеменно?

— Так, звичайно! Вони разом виїхали з Брайтона в суботу вночі; потім стало відомо, що вони дісталися Лондона, та куди подалися далі — ніхто не знає, але точно не до Шотландії.

— А що було зроблено… чи намагалися її знайти?

— Мій батько відбув до Лондона, а Джейн у своєму листі благала мого дядька, щоб той негайно допоміг, тож ми з ним виїдемо десь через півгодини. Але вже нічого не вдієш, я добре знаю, що вже нічого не вдієш. Хіба ж можна якось вплинути на таку людину, як Вікхем! А де їх шукати? Я не маю ні найменшої надії. Все це так жахливо!

Дарсі погодився, мовчки кивнувши головою.

— Чому ж я нічого не зробила, коли дізналася про його справжній характер?! Господи, якби ж я знала, що саме мені слід було робити, на що саме мені слід було наважитись! Але я не знала… а може, просто боялася зайти надто далеко і завдати шкоди. Яка страшна, яка непоправна помилка!

Дарсі нічого не сказав у відповідь. Здавалося, що він майже не прислухався до її слів, із похмурим виглядом мовчки походжаючи кімнатою і насуплено-серйозно про щось замислившись. Невдовзі Елізабет збагнула, про що саме він думав. Її впливу на нього настав кінець. Усьому мав настати кінець перед лицем такого доказу неблагополуччя їхньої родини, перед таким величезним приниженням. Вона не могла ні дивуватися з цього, ні засуджувати його. Та усвідомлення його правоти не принесло спокою в її душу, не полегшило її страждань. Навпаки — це усвідомлення лише зробило більш рельєфними її власні почуття й бажання: ніколи раніше не була вона такою готовою полюбити його, як зараз, коли любов її вже була абсолютно непотрібною. Але власне «я» не змогло, попри його намагання, повністю заволодіти її почуттями. Лідія — і те приниження, і нещастя, які вона накликала на всю свою родину, незабаром спромоглися поглинути всі особисті переживання Елізабет. Вона сиділа, прикривши обличчя хусткою, вже не в змозі сприймати те, що відбувалося довкола. До неприємної реальності її повернув через декілька хвилин голос містера Дарсі, котрий тоном співчутливим, але водночас і стриманим, мовив:

— Боюся, ви вже давно хочете, щоб я пішов, і я не маю інших підстав прохати вас дозволити мені залишитись, окрім щирого, але в цій ситуації надаремного співчуття. Я дійсно дуже хотів би розрадити вас словом чи ділом, але не буду мучити вас своїми марними потугами, щоб вам не здалося, наче я навмисне напрошуюся на вашу вдячність. Боюся, що ця жахлива історія позбавить нас приємності бачити вас сьогодні в Пемберлі.

— Так, звичайно. Будь ласка — вибачтеся за нас перед міс Дарсі. Скажіть їй, що ми мусимо їхати додому в невідкладній справі. Приховуйте від неї неприємну правду якомога довше. Хоча я знаю, що невдовзі про це стане відомо.

Він щиро запевнив її, що мовчатиме, знову висловив співчуття з приводу нещастя, котре її спіткало, висловив надію на розв'язку, щасливішу за ту, на яку наразі можна було сподіватися, передав привіт її родичам і, лише один раз прощально поглянувши на неї, пішов собі геть.