Гордість і упередженість

Місіс Беннет, до чиєї кімнати вони всі потім подалися після кількахвилинної розмови, прийняла їх так, як і можна було очікувати: зі сльозами та тужливими ремствуваннями, викривальними промовами проти підлого негідника Вікхема, скаргами на те, як вона, бідолашна і обдурена, страждає. У своїх нещастях вона звинувачувала всіх, окрім особи, нерозумні потурання котрої головним чином і призвели до негараздів її дочки.

— Якби я могла, — мовила вона, — наполягти на своєму, щоб ми поїхали до Брайтона всією сім'єю, то цього б не сталось! А так — нікому було потурбуватися про Лідію. Чому ж Форстери відпускали її від себе?! Я просто впевнена, що з їхнього боку був якийсь жахливий недогляд чи ще щось, бо вона — не та дівчина, щоб таке утнути; треба було тільки за нею наглядати. Я завжди підозрювала, що її не можна ввіряти під їхню опіку, але з моєю думкою не стали рахуватися — як завжди. Моя бідолашна дитина! А от тепер містер Беннет поїхав їх шукати, і я знаю: він буде битися з Вікхемом, де б він його не зустрів, а коли загине, то що ж тоді з усіма нами буде? Не встигне його тіло охолонути в могилі, як Коллінзи виженуть нас, і тоді нам тільки й лишиться, брате, що надіятися на твою доброту.

Всі гучно запротестували проти таких страхітливих думок, а містер Гардінер, після запевнень у відданості своїй сестрі та всій її сім'ї, сказав, що збирається прибути до Лондона наступного ж дня, щоб допомогти містеру Беннету в його спробах знайти Лідію.

— Не піддавайтеся паніці, це ні до чого, — додав він, — бо, хоча ми й мусимо готуватися до найгіршого, все одно не треба розглядати це як доконаний факт. Ще й тижня не минуло, як вони покинули Брайтон. Через декілька днів ми, може, отримаємо від них якісь відомості, і доки ми достеменно не впевнилися, що вони не одружились і не мають наміру цього робити, давайте не вважати цю справу безнадійною. Як тільки я дістануся міста, я поїду до мого шуряка, і ми разом поміркуємо, що тут можна вдіяти.

— Мій любий братику, — відповіла місіс Беннет, — це якраз те, чого я найбільше за все хочу. Тож коли приїдеш до міста, то віднайди їх, де б вони не були, і якщо вони ще не одружені, то примусь їх одружитись. А що ж до весільного вбрання, то нехай на нього не чекають — передай Лідії, що після того, як вони одружаться, вона матиме достатньо грошей, аби його придбати. І заради Бога — дивись, щоб містер Беннет не викликав Вікхема на дуель. Розкажи йому про мій жахливий стан — що я до нестями налякана, що я знервувалась і вся тремчу, у боці коле, голова болить, а серце так калатає, що немає мені спокою ні вдень ні вночі. А Лідочці скажи — нехай не розпоряджається щодо весільного одягу, доки не побачить мене, бо вона не знає, де розташовані найкращі магазини. О братику! Ти такий добрий! Я знаю — ти все це владнаєш!

Та хоча містер Гардінер і запевнив її знову, що візьме щонайактивнішу участь у цій справі, але все одно не проминув порадити їй виявляти стриманість як у надіях, так і у побоюваннях. Отак вони й говорили з місіс Беннет, доки на столі не з'явився обід, після чого всі пішли, давши їй можливість вилити всі свої почуття економці, котра прислужувала їй за відсутності дочок.