Полуничний сезон

— Де ви поділи крадене?

— Ніде я його не дівав. Хтось вислідив мою схованку і все вигріб. Зоставив таке, що й доброго слова не варте. Я злякався, щоб решту не забрали, переніс додому, а тут нечиста принесла брата…

Легко, майже не замислюючись, відповідав Турчину і на інші запитання. Ключі від квартир Самійленка та Дерев'яного роздобув на іменинах у свого брата — тихенько витягнув із жіночих сумочок і зробив відбитки. Від братової квартири ключа взяв запасного. Собаку вбив легко, той його знав; вівчарці Дерев'яного увігнав шприц у груди, коли та стрибнула на нього, хотіла звалити з ніг; нашатирний спирт і шприц украв у ветфельдшера відгодівельного пункту; залишок ночі з чотирнадцятого на п'ятнадцяте провів у хліві Яцкевичів, на злочин пішов тому, що хотів красиво жити…

— А нащо вам знадобилося вбивати братового пса, коли він вас добре знав?

— То була така холера: у хату впустить, а з хати не випустить. Одного разу я приніс Степанові свіжої риби, а та псюра була якраз відв'язана. Так у двір впустила, а з двору — хоч плач…

Слідчий та інспектор слухали Нужного, вдивлялися у його якесь брезкле обличчя і думали одне й те ж: чому він не захищається? Змирився зі своєю долею? Але ж повинно в ньому хоч раз щось запротестувати, штовхнути до порятунку. Шанси ніби є. Можна, приміром, сказати, що ті речі йому підкинули, і спробуй доведи, що то не так.

— Значить, у ніч із чотирнадцятого на п'ятнадцяте ви не були разом із Губенком коло річки?

— Я вже сказав: не був.

— Чому ж тоді на порожніх пляшках знайдено відбитки і ваших пальців?

— Знайдено?

— Саме так, — уперше за весь допит посміхнувся Сивокінь.

— То, мабуть, з минулого разу. Ми з Губенком днів два перед цим рибалили там. Правда, без ночівлі. Риба не йшла.

— Ви теж тоді додому не принесли і хвоста?

— Кажу ж: риба не йшла.

Сивоконю такий допит не подобався: він не вимагав напруження розуму, нервів. Легкі успіхи не приносили вдоволення.

— От що, громадянине Нужний. Підіть у ту кімнату, де ви нас чекали. Там є ручка й папір. Сядьте й усе опишіть, почніть з того, як зародилася думка обікрасти три квартири, і аж дотепер. З подробицями.

Нужний звів очі на слідчого:

— Потім мене арештують?

— Ви готові до цього?

— А що тут? Злодій же…

— Ідіть і робіть, що вам сказано. Про інше дізнаєтеся потім.

Нужний неохоче залишав кабінет слідчого.

— Щоб не марнувати часу, може, я подамся до Губенка? — сказав Турчин.

— Давай. При потребі зробимо очну ставку.

— А як із Товкачем?

— Поки що з обшуком начальство дало відбій. Безперечно, стежити за ним треба. Так чи так, а до злочину він причетний. Може бути, що викрав крадене у Нужного, а потім скористався грошовою скрутою Пилипчука і втягнув його у злочин.

— А ти не думаєш, що вони обидва…

— Поцупили в Нужного?

— Ні, обікрали квартири.

— Є така думка. Тільки що виставити проти Пилипчука, аби довести, що він злодій. Наші здогадки?