Полуничний сезон
- Автор: Ярмолюк Микола
- Серия: Інспектор Турчин #5
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Полуничний сезон». Краткое содержание книги:
Твори сучасного українського письменника цікаві несподіваними розв'язками карних справ, нещадно викривають людців, які порушують закони соціалістичної моралі.
— Отже, ви стверджуєте, — провадив далі слідчий, — що сто кілограмів фарби із сільмагу використані на клуб, контору, кімнати відпочинку тваринників? Але ось пояснення, можете прочитати. Тоді було пофарбовано лише дві кімнати тваринників.
— Так, три роки вже минуло, люди могли забути.
Слідчий узяв пояснення, до яких голова й не доторкнувся, поклав їх у папку, а звідти дістав інший аркуш.
— А ось тут ви пишете, буцімто три роки тому куплено п'ятдесят ватяних матраців для сезонних робітників. Ми не знайшли жодного такого матраца. Люди, які приїжджали допомагати колгоспові, спали на набитих сіном…
— Ми всі списали і акти затвердили на правлінні. Я ж пояснив… — Власюк, кістлявий, довгообразий, із задовгим носом, нервував.
— Тоді чим поясните ось це, — Сивокінь дістав новий папір. — Це копії фактур за той рік, коли ви купляли матраци. Тоді сільмаг отримав їх усього чотири.
— Може… Може, зосталося з минулого року.
— Ні, не зосталося, бо не було чому зоставатися, — слідчий зробив паузу. — Всі ваші пояснення, громадянине Власюк, шиті білими нитками. Погодьтеся тепер — у нас досить підстав просити у прокурора санкції на ваш арешт.
— Я депутат сільради…
— Не народу ви служили. Отож…
Різко задзвонив телефон. Сивокінь узяв трубку. Вже через хвилину його обличчя розпогодилося.
— Дякую. Я зрозумів. Усе зрозумів, — потримав трубку, ніби виважував, затим поклав на важелі й подивився на Турчина. — Порядок, Павле. Повний порядок. — І знову повернувся до Власюка. — Повторну ревізію майже завершено. Про її наслідки повідомимо райком партії та райвиконком. З вас поки що візьмемо підписку про невиїзд за межі району. Певен, цими днями відбудеться сесія вашої сільради… Що я вам пораджу? Ми знаємо про вас і про ваші справи більше, ніж ви думаєте. Обміркуйте все гарно. Нагадую вам іще раз: тільки щире зізнання пом'якшить вашу вину. Більше нічого. Все. Почекайте у коридорі.
Власюк повільно, ніби недужий, підвівся, постояв, поглядаючи то на слідчого, то на капітана, і так само повільно повернувся і поволікся до дверей.
— Шкода чоловіка, — задумливо мовив Сивокінь. — З нього міг би вийти добрий господарник. Та перевели його… Ось що, — спохопився. — Дзвонили з лабораторії. Радій: на мішках виявлено залишки комбікормів, вапняку та кормових додатків!
— Отже, Товкач?
— Товкач.
Турчин не відчув радості. Довго, дуже довго виходили на цього Товкача, хоч він потрапив на очі оперативників із самого початку.
— То що будемо робити? — спитав Сивокінь. — Може, попросити санкцію на обшук? Вчора, правда, він здогадався, що його запідозрено, але навряд чи устиг замести усі сліди. Хлопці за ним дивилися. Хоча… я не певен, що він крадене ховає вдома.
— А де ж? Те, що передав Пилипчукові, він узяв тільки вдома, бо ж нікуди ще не заїжджав.
— Треба сказати Десяти Статутам. Не знаєш, він у себе?
— Та ніби…
— Тоді пішли.
Не встигли підвестися, як із шумом розчинилися двері, і в кабінет ледь не вбігли Дерев'яний та Нужний. Обидва розчервонілі, засапані. Підступили до столу. Дерев'яний глянув на Нужного, і той, не в міру витягнувшись, заговорив поспішливо:
— Товариші, мені боляче… Піді мною земля хитається… Мені світ темний… Але я мушу… Я повинен сказати: нас обікрав мій рідний брат.
— Присядьте, — сказав слідчий, — і розкажіть усе по порядку.
Дерев'яний сів, а Нужний, продовжуючи стояти, знову поспішливо заговорив:
— Я вже давно став помічати, що з моїм братиком рідним коїться щось не те. Частіше став випивати. Учора ввечері я вирішив перевірити свою здогадку. Заглянув до нього, походив по хлівах і знайшов деякі мої речі та їхні, — показав очима на Дерев'яного. — Я все ж засумнівався: і не вірилося, що рідний брат на таке здатний, і ви ж шукали. Думаю, чи не підкинув хто, аби гріх на чужу душу звалити? Вони, — показав очима на директора, — теж не повірили, коли я розказав. Та сьогодні рано закликали Геннадія в контору, і він у всьому зізнався. От тільки спільників не назвав, каже, що не було. Але в тому вже ви розберіться. Ми йому, може, і простили б, брат усе-таки, тільки він майже все поспускав. Ми певні, що Пилипчук отримав крадене з його рук. Ви тут притисніть гарненько Пилипчука. А Геннадія ми привезли. Як із ним?
— Покличте, — сказав слідчий.
Нужний пішов, Дерев'яний зостався. Він, певно, хотів щось сказати, але слідчий випередив:
— Ви можете бути вільним.
— Дякую, — схилив голову Дерев'яний. — Тільки ж ви тут, того, суворіше. Хай зізнається, де подівав… Це ж скільки добра… Вважайте, все життя стягувалися.