Полуничний сезон
- Автор: Ярмолюк Микола
- Серия: Інспектор Турчин #5
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Полуничний сезон». Краткое содержание книги:
Твори сучасного українського письменника цікаві несподіваними розв'язками карних справ, нещадно викривають людців, які порушують закони соціалістичної моралі.
— А коли все-таки дізналися?
— Якщо й остерігався б, то тільки не Пилипчук, а той, другий. Із Пилипчуком ми були дуже обережними. Отож хто другий? Тут ми маємо багатьох — і Яцкевича та всю його компанію, і родичів потерпілих, і Товкача…
— Я порадив би тобі дати отим п'яничкам спокій. Та й родичам потерпілих.
— Якщо так, тоді зостається один Товкач.
— Як бачиш. Він здогадується, що його підозрюємо?
— Хто знає. Були обережними. Зробили вигляд, що повірили у крадені комбікорми.
Сивокінь замислено провів долонею по обличчю, ніби намагався стерти з нього втому. Нараз очі його і справді жваво зблиснули:
— А ти не думав, що Товкача могли насторожити хоч аби тим, що краденим комбікормом займається міліція?
— Ми все зробили, аби він повірив, що на крадені корми вийшли випадково: перевіряли всі машини, які були тоді на Північній, і в це число потрапив і він. А якщо здогадається, тоді й буде вестися так обережно, і запасний хід завчасно (на той випадок, якщо Пилипчук попадеться) придумає. Я не твердолобий: може, ми й поспішили із варіантом «машина». Проте упевнений, що не все так погано, як здається. Якщо лам пощастить установити, як саме крадене потрапило до Пилипчука, то будемо на коні.
— Тільки ж не забувай: маємо в запасі три дні, а то й два. На арешт Пилипчука у нас нема вагомих підстав. Доведеться відпустити. Так що закочуй рукави. Я теж підключився б, але є інша робота.
Ледь Турчин переступив поріг кабінету Дерев'яного, як той звівся і пішов назустріч капітанові, міцно потиснув руку, запросив сісти біля приставного столика. Сам сів навпроти.
— Хто міг би подумати? Хто міг би подумати? — забідкався. — Адже я йому довіряв, як рідному синові. І така чорна невдячність. А може, і справді не він? Може, тільки взявся перепродувати крадене? — глянув благально. — Хоч і це його не красить.
Капітана таке запитання ледь не шокувало: адже, крім вузького кола працівників міліції, ніхто не знав, що Пилипчук сказав на допиті. Невже хтось проговорився?
— Звідки вам відомо, що він не крав?
— Всі так говорять.
— Хто конкретно?
Така настирливість Турчина, певно, збила з пантелику Дерев'яного. Він розгублено оглянувся.
— Конкретно я чув од Нужного і моєї секретарки.
— А вони звідки дізналися?
— Я не цікавився. Давайте їх покличемо, спитаємо.
— Покличемо, тільки не зараз. Зараз дозвольте вам поставити одне не зовсім скромне запитання: чому ви своєму шоферові вірите більше, ніж родичеві?
— Бачите, Іван возить мене вже третій рік. Я до нього встиг добре придивитися. Хлопець слухняний, неязикатий.
Знаєте, начальнику від шофера важко з чимось заховатися. Інколи водієві доводиться виконувати дуже делікатні доручення… Одне слово, я ні в чому поганому його й разу не запідозрив. А от Катрин брат… То, я вам скажу, калач тертий. З рідного батька останню сорочку зніме і не скривиться. Он хоч би з тим перснем. Хіба путній брат таке вчинить?
— Дякую. А тепер скажіть: ви знали, що шофер займається підробітками?
Директор поворушив бровами і кисло посміхнувся:
— Знав. Тільки я хотів, як краще. Хлопець молодий, треба вдягнутися пристойно і на дівчат якийсь карбованець викинути, а потім іще оцей заскок із машиною. На зарплату не розженешся. Він хотів кинути мене й перейти в автопідприємство, на вантажну. Та я перекопав його лишитись. Такого шофера, як він, скажу вам, пошукати треба. Коли я їду з ним, то за своє життя спокійний. Набавити ж зарплату не маю права, то й закриваю очі на ліві рейси. І от після всього цього — таке? Ні, в моїй голові воно не вкладається. Не вкладається, і край. — Дерев'яний навіть обхопив руками свою чубату голову.
Отже, думав Турчин, Пилипчук лише перепродував крадене. Бо ж коли така чутка народилася тільки на заводі, то й спільника треба шукати тут, і чутку цю він розпустив, безперечно, недаремно. Що ж за цим може ховатися?
Питання постало так гостро, що Павло на мить забув, де знаходиться, перестав помічати співрозмовника, котрий дивився йому прямо в обличчя, і оця глибока задума не минула уваги Дерев'яного — він став іще уважніше пильнувати за кожним порухом оперуповноваженого.
Аж тепер Павло помітив, що Дерев'яний пильно на нього дивиться.
— Даруйте… — ніяково усміхнувся директор. — Мені здалося, що намислили щось путнє.