Капітани піску. Габрієла
- Автор: Амаду Жоржи
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: "Вища школа"
- ISBN: 5-11-002355-7
- Переводчик: Юрий Владимирович Покальчук
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Капітани піску. Габрієла». Краткое содержание книги:
Бар «Везувій» був найстаровиннішим у місті. Він містився на першому поверсі будинку, що стояв на розі невеличкого затишного майдану неподалік від моря. Поруч височіла церква святого Себастьяна. На протилежному розі нещодавно відкрився кінотеатр «Ільєус». «Везувій» занепав не тому, що стояв віддалік од торгових вулиць, де розквітали кафе «Ідеал», бар «Шик», бар «Золота горілка» Плініо Араси, з якими конкурував Насіб. До цього занепаду спричинився італієць, який марив плантаціями какао. Він не піклувався про бар, не поновлював запасів вина, не вживав жодних заходів, аби закликати відвідувачів до себе. Старезний грамофон з комплектом платівок із скрипучими оперними аріями стояв зламаний, вкритий павутинням. Стільці порозсихалися, ніжки в столиків були поламані, сукно на більярді подерлося. Навіть назва бару, написана вогненними літерами на тлі виверження вулкана, вицвіла і вилиняла під сонцем та дощами і ледве читалась. Насіб придбав увесь цей мотлох, а також назву і приміщення за безцінь! Італійцю залишився тільки грамофон і платівки. Насіб все пофарбував заново, замовив нові столи, стільці, дістав шахівниці, збув більярд барові Макуко, влаштував у глибині бару куточок для гри в покер. У нього завжди був широкий вибір вин, морозиво для сімейних відвідувачів в час вечірніх прогулянок по набережній і в години закінчення кіносеансів, а під аперитив подавали вишукані закуски і солодощі.
Все це скидалося на дрібниці, які на перший погляд не грали жодної ролі: пиріжки з маніоки, запіканки з ніжних креветок і тріски, тістечка з солодкої маніоки і кукурудзи.
Ідея належала Жоанові Фулженсіо.
— Чому ви не готуєте цих страв для продажу в барі? — запитав він якось, ласуючи шербетом старої Філомени, приготовленим для араба, любителя смачних страв.
Спершу бар відвідували лише приятелі Насіба: товариство з «Папеларіа Модело», яке з'являлось сюди посперечатись після закриття крамниці, аматори покеру і шашок, а інколи й респектабельніші особи, наприклад суддя, а також адвокат Маурісір, які не любили портових барів, бо там вештались різні підозрілі постаті, що розв'язували свої «принципові» суперечки бійкою і стріляниною.
Потім бар почали відвідувати цілі родини, яких спокушало морозиво і прохолоджувальні напої. Але відвідувачів значно побільшало і одразу настала ера відродження для бару лише після того, як в години аперитиву з'явились на столах закуска і солодощі.
Чимало людей приходило пограти в покер. Для постійних відвідувачів: полковника Амансіо Леала, Малуфа, полковника Мелка Тавареса, Рібейріньйо, власника взуттєвої крамниці сірійця Фуада, Оснара Фарії (єдиною роботою для якого була гра в покер та інтрижки з негритяночками на пагорбі Конкіста), Езекієла Прадо та ще декого — Насіб приберігав до півночі запіканку, пиріжки, солодощі. Пили в барі багато, прибутки Насіба зростали.
Через деякий час «Везувій» досяг розквіту. Він обігнав кафе «Ідеал», бар «Шик», лише в «Золотій горілці» відвідувачів було, мабуть, більше. Насіб не скаржився на долю, хоча працював, як віл. Йому допомагали Шіко Молеза і Біко Фіно, інколи негреня Туїска, що сиділо із своїми щітками і гуталіном на широкому тротуарі біля бару. Справи йшли пристойно, робота припала Насібові до душі, в барі обговорювались різні новини і найдрібніші міські події, а також звістки з-за кордону. Відвідувачі симпатизували Насібові, «людині порядній і роботящій», як любив висловлюватись суддя, всідаючись після обіду за один із столиків на вулиці і розглядаючи море і натовп на майдані.
Все йшло добре до сьогоднішнього дня, коли божевільна Філомена виконала свою давню погрозу. Хто тепер готуватиме страви для бару і для нього? Нічого було й думати про те, щоб постійно користуватися послугами сестер Дос Рейс, — навряд чи вони погодяться, та й платити їм довелось би чимало, адже вони відомі здирниці. Слід сьогодні ж знайти куховарку, та ще до того ж справжню, бо інакше…
— Пароплавові, очевидно, доведеться скинути вантаж в море, аби знятися з мілини, — зауважив чоловік без піджака. — Він, мабуть, засів таки по-справжньому.
Насіб на мить забув про свої турботи й клопоти: машини на пароплаві працювали на всю потужність, але спроби знятися з мілини були даремні.
— Час уже покласти край цьому неподобству… — пролунав голос Доктора, що брав участь у суперечці.
— Ніхто до пуття не знає, хто він такий, цей Мундіньйо Фалкан, — як і раніше, м'яко говорив Амансіо Леал.
— Ніхто не знає? Ну, а я вам скажу, що він — саме той, кого потребує Ільєус.