Світло Парижа

— А єдине, чого хотіла я, — вибирати самій.

Склавши руки на коліна, мати на мить опустила очі. — Розумію, — промовила вона. — Не хочу вибачатись за те, що хотіла тебе вберегти. Врятувати від поразок. Але розумію. — І вперше, здавалось, мати чує мене.

Сльози усе ще текли, і я знов вишмаркала ніс, довго, бридко й непривабливо, поки знов змогла дихати нормально. — Вибач. Вибач, що розчарувала тебе. Вибач, що я не така донька, яку ти хотіла мати. Вибач, що я не Ешлі Хатавей. Вибач, що люблю те, що тобі не подобається.

Мати дивилась на мене здивовано. — Ти любиш те саме, що і я.

— Про що це ти? Збори благодійних комітетів наштовхують мене на думку різати зап'ястки ножем для масла. — Я знов голосно висякалась. В очах пекло, вони спухли, раптом я відчула скажену втому, отак лягла би, заснула і спала довго-довго, наче принцеса з казки.

— Я не про це, — промовила мати, відмахуючись від мене своєю тонкою рукою. — Ми любимо читати, любимо живопис. Любимо робити гарні речі. Мій сад, твої картини. Ми обидві схожі на мого батька.

Я підвела брову, думаючи про мого діда, він, як і батько, ховався за якою-небудь жахливою фінансовою газетою, і вважав, що облігації будуть гарним дарунком дітям. — Я нітрохи не схожа на діда.

— Не на діда, — сказала мати м'яко. — На мого батька.

У мене розширились очі, дихання спинилось у грудях. — Ти знаєш? — вимовила я на одному диханні.

— Звичайно, знаю. Читала щоденники й листи.

— Ти казала, що не читала.

— Про це так важко говорити.

У мені закипали безліч питань. — Чи ти коли-небудь розпитувала її? Розмовляла з нею про це?

Мати похитала головою. — Ні. Не думала, що можу. Ми з матір'ю ніколи не були близькі. Але я зрозуміла чому, прочитавши щоденники. Гадаю, я нагадувала їй про нього.

Отже, в родині виникла відчуженість. В очах моєї матері була печаль, яку я раніше не помічала, і серце моє боліло за неї й за мене. Як ми змогли прожити все життя, брешучи одна одній? Як вона могла заради мене відмовитись від самої себе? Чому в моїй родині жінки так прагнули зробити себе байдужими до всього, пригладжувати волосся й приховувати під ним почуття, ставати відчуженими й замороженими? Мати виявляла себе лише тоді, коли займалась садівництвом. Відвернувшись, я визирнула у вікно й зрозуміла, для чого був цей прекрасний сад: він був живописом моєї матері. Її сади були картинами: колір, форма й порядок, експеримент і творчість, бруд і народження, успіх і поразка. — Ти нагадувала їй про Себастьєна?

— Так.

— І ти ніколи не мала шансу з ним зустрітись?

— Він загинув під час Другої світової війни. Жив у Бордо, коли німці захопили місто. А я нічого не знала, дізналась лише згодом.