Хіба ревуть воли, як ясла повні?
- Автор: Мирный Панас
- Год: 1880
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Краткое содержание книги:
Тільки мені й пари — що очиці карі...
— лунала пісня; а поле, мов ще дужче почорніло, аж насупилося...
XXV
КОЗАК — НЕ БЕЗ ЩАСТЯ, ДІВКА — НЕ БЕЗ ДОЛІ
Вернувся Чіпка додому та зараз кинувся по хазяйству, — не заглянув і в хату. Мати тільки бачила, як він овечатам підкладав просяної соломи.
Настав вечір. Мати розпалила піч, наставила вечерю варити. Уже вечеря поспіла, а Чіпка не входив у хату. Мати засунула в жар страву, прийнялась перемивати посудину, підмітати хату. Уже й коло посудини упоралась, і хату підмела, — не йде Чіпка.
—Що це він там так забарився? — промовила Мотря сама до себе та й вийшла погукати.
Гукала-гукала, — не чутно. Увійшла вона в хату, підождала ще трохи, — немає. Материне серце стала розбирати досада.
— Якби знала, не заходжувалася б і коло вечері... Хоч би був у хату наплював, сказав, — чи дома ночуватиме, чи знову повіється на всю ніч... Побила мене лиха година та нещаслива з тими побіганками! Та то ж день у день, ніч у нічі Мабуть, назнав десь повію всесвітню та й віється...
З досади висунула вона галушки з печі, всипала трохи в миску, сама сіла вечеряти. Настромила одну галушку на спичку; вкусила раз, удруге, — та й удавилася... Сьорбнула ложку щерби, — та й загадалася... Галушка на спичці захолола; щерба у мисці застигла — заволоклася зверху сірою плівкою... Як здумала Мотря знову їсти, то все вже загусло, захололо. Вона підвелась, поставила вечерю на припічку, обмила ложку й миску, — та й полізла на піч спати... Думки про сина обступили її і не підпускали сну...
А Чіпка тим часом справляв своє діло у Крутому Яру. Там, на пивниці в жида, служив Лушня. Чіпка ото прийшов до його та застав Лушню сонного. Прогулявши перед тим цілий день, Лушня надвечір знемігся та, завалившись на солому в стодолі, захріп мертвецьким сном. Довго Чіпка нудився, поки знайшов його.
— Тимофію! Тимофію! — гукав Чіпка, качаючи Лущню з боку на бік. — Чув? Тимофію!..
Тимофій тільки мукав та гикав. Чіпка довго вовтузився: перекидав його, підводив... Наостанку, розсердившись, штовхнув Лушню під бік ногою. Той скрикнув і розкрив очі.
— Якого ти чортового батька? — гукнув він та, не глядя на Чіпку, знову повалився опукою на солому.
— Тимофію! — гукає Чіпка, стоячи над ним.
— Чого?
— Устань...
Лушня зиркнув, ледве піднявши вгору верхні вії.
— Це ти. Чіпко? чого ти?..
— Уставай!.. Треба.
— А що там? — повернувшись до Чіпки лицем, пита Лушня.
— Ти не знаєш, де Сидір живе?
— Я й Сидора не знаю... Який це?
— Москаль... Той, що... пам'ятаєш?
— Не знаю!.. — одказав Лушня, чухаючись та зітхаючи.
— Сидора-москаля не знаєш?
— Та самого знаю, — та не знаю, де живе.
— Так, може, тут хто з ваших знає?
— Не знаю... — позіхаючи, одказує Лушня. Чіпка зо зла поскріб потилицю.
— Тут є в вас на пивниці пушкарі, мабуть, вони знають...
— І того не знаю...
— Що ж ти знаєш? — скрикнув з серцем Чіпка.
— Нічого не знаю, — одказав понуро Лушня й перекинувся на бік.
Чіпка плюнув; вийшов з клуні. Серце його пекла досада... «Піти б до Петра та до Якима? — подумав він. — Так же не блигий світ: треба аж на Побиванку теліпатись...
Він знову вернувся до Лушні.
— Тимофію! та скажи, Христа ради...
— Що ж я тобі скажу?.. І чого йому так припало до того Сидора?!.
— Іроде! гаспиде! — закричав Чіпка: — напився, що й язика не повернеш у роті, то йому й байдуже, що тут з тебе жили тягне...
— А-ай, гос-по-ди!.. — позіхаючи, каже Лушня. — Ходімо вже... — та й устає.
Чіпці трохи полегшало. Вийшли вони з клуні, напрямились до хати, де жили робочі з пивниці.
Клуня стояла оддалеки. Треба було переходити до хати через пустиння. Тут вони стріли метку москалів, котрі йшли до пивниці випити пива. В той час уже добре смеркалося. Вони поздоровкались з москалями і швиденько поминули їх. Коли це — щось ударило Чіпку ззаду по плечі.
— Здоров, Чіпко!
Чіпка оглянувся — Сидір.
— А-а, здоров, Сидоре!
— Куда ефто вьі? — питає Сидір.
— Та тебе шукаємо, — одказав Чіпка.
— Ну, вот і хорошо. Пайдем вместе пива выпьем.
— Ви яс ідіть собі, а я піду спати, — каже, одрізняючись, Лушня.
Чіпка пішов з москалями.
— Сидоре! я до тебе маю діло, — каже Чіпка, коли вже підпили трохи.
— Какое? говори!
— Та... — мнучись, одказує Чіпка: — люди чужі...
— Говори-говори: ото, брат, свои.
— Та хоч і свої, та не можна...
— Ну, пойдем походим. Вьі, братцы, обождите. Я — сичась, — обернувся Сидір до москалів. Вийшли вони удвох з хати, почали ходити по пустоші, кругом пивниці. Ніч уже зовсім налягла на землю, а в додаток ще й туман піднімався. Було темно й вогко. Чіпка почув, що в його якось страшно затіпалось серце, мов ще ніколи так не билося; у грудях спирало дух, важко було дихати... «Що — як не схоче?» — думав він. Серце в його хололо; він не знав, з якого боку підступити до Сидора.