Моральні листи до Луцілія

Сенека вітає свого Луцілія!

Жадаєш, аби я виклав тобі все, що роблю щоденно, і то впродовж цілої днини. Ти доброї думки про мене, коли вважаєш, що серед усіх моїх занять нема нічого такого, що я хотів би приховати. Справді-бо, жити треба так, мовби ми жили на видноті. Та й думати треба так, начебто хтось міг зазирнути нам у глибину серця. А таки може! Бо що ж то з того, що затаїмо дещо від людей? Таж перед богом дверей не зачиниш! Він же - у наших душах, він з'являється серед наших думок. Кажу «з'являється», ніби і він коли-небудь відходив. Отож я зроблю, як велиш: чим займаюсь, як чергую ті заняття - все охоче тобі опишу. Зараз таки почну спостерігати за собою, а передусім - що вельми корисно! - робитиму огляд кожного прожитого дня. До речі, саме тому й стаємо такими нікчемними, що ніхто не озирається на своє життя. Міркуємо над тим, що маємо зробити, але ж задуми на прийдешнє висновуються з минулого!

Сьогоднішній день був по самі вінця моїм, цілим. Ніхто й краплини в мене не викрав. Усього його я розділив між ліжком і читанням. Для вправ, які зміцнюють тіло, я виділив лише якусь крихту часу, за що вдячний своїй старості: небагато вона мені коштує. Тільки-но рухнусь - уже втомлений. А втома - це мета будь-яких вправ, навіть для найвитриваліпіих людей. Запитаєш, хто мій про гімнаст(1)? Мені достатньо одного лише Фарія; це, як знаєш, милий хлопчина, але все-таки візьму когось іншого: розглядаюсь уже за молодшим. Фарій, щоправда, каже, начебто ми з ним - на тій же межі: і йому, й мені випадають зуби. Але в бігу я вже ледве за ним устигаю, а за пару днів, певне, взагалі не зможу дотримати йому кроку. Бачиш, що то значать щоденні вправи. Просто-таки на очах збільшується відстань між двома, що йдуть у протилежні сторони: він піднімається, а я в той же час спускаюся; ти знаєш, наскільки стрімливішим є оте друге. Але я збрехав: мій вік уже й не спускається - він падає. Поцікавишся, які наслідки сьогоднішнього змагання? Ми сягнули мети водночас, що рідко трапляється навіть справжнім бігунам. А відтак, більше натомившись, аніж повправлявшись, я занурився у холодну воду: так називаю тепер не дуже теплу. Я, завзятий прихильник холодних купелей, хто в січневі ка-ленди поспішав, наче з вітанням, до Евріпу(2), хто новий рік починав не тільки тим, що читав, писав, розмірковував над чимось уголос, але й пірнав у джерело Діви,- я переніс свій табір спочатку до