Моральні листи до Луцілія

Ми повинні оточити себе філософією, тією несхитною стіною, що її не зможе здобути фортуна, хоч би які застосовувала знаряддя. Дух, який відмовився від усього зовнішнього і захищає себе у своїй же твердині, став на недосяжному місці: всі стріли падають нижче. У фортуни не такі вже довгі руки, як ми думаємо: вона бере лише того, хто сам до неї горнеться. Тому-то тримаймося якомога далі від неї. А це можливо лише тоді, коли пізнаємо і себе, й саму природу. Хай кожен усвідомить, куди йому йти, звідки він прийшов на світ, що для нього є добром, а що злом, чого має прагнути, чого - уникати, що таке розум, який кладе різницю між тим, до чого слід пориватися, від чого - тікати, розум, який приборкує безум пристрастей і погамовує навалу страхів. Дехто вважає, що він придушив усе це без філософії. Та хай лиш самовпевнених випробує якийсь нещасливий випадок, вони, хоча з запізненням, та все-таки визнають свою помилку. Гучні слова випадають із пам'яті, коли мучитель велить простягнути руку, коли смерть постане перед очима. Можна тоді сказати хвалькові: «Легко кидати виклик нещастям, яких ще і в заводі нема! Ось тобі страждання, які ти похвалявся стерпіти жартома! Ось тобі смерть, проти якої ти так багато і зухвало виступав! Свистять батоги, зблискує меч.

Сильного духу тепер і сміливості треба, Енею!

Зроблять його сильним невсипущі роздумування,- якщо вправлятимеш не язик, а свій дух, якщо будеш готовий зустріти смерть. А рішучості й мужності протистояти їй додасть тобі не той, хто словесними викрутасами спробує тебе переконати, що смерть - не зло». Хочеться мені тут, найкращий мій Луцілію, посміятися з тих грецьких теревенів, яких ще й досі, як не дивно, я не позбувся. Наш Зенон полюбляє висновувати таку думку: «Славного зла не буває. Смерть буває славною. Отже, смерть - не зло». Ти досягнув успіху: я вже звільнився від страху! Після таких слів хоч зараз підставлю шию під меч. Але годі! Чи не краще говорити поважніше, ніж смішити того, хто йде на смерть? Далебі, нелегко тут вирішити, хто дурніший: той, хто повірить, що страх перед смертю можна викоренити подібним висновком, а чи той, хто сушить собі над ним голову, мовби то справді було щось доречне. Бо той же Зенон виснував протилежну думку, виходячи з того, що смерть зараховуємо до речей, які для нас байдужі (греки їх називають асііарпога). «Те, що байдуже,- говорить він,- не буває славним. Смерть буває славною. Отже, смерть не може бути байдужою для нас». Бачиш сам, де тут хитрість: славною є не просто смерть, а лише хоробра смерть. Коли твердим, що «байдуже не буває славним», то я приєднуюсь до тієї думки, додавши перед тим, що слава осягається тільки через речі байдужі. А до байдужих, тобто ні добрих, ні злих речей, я зараховую недугу, біль, убогість, вигнання, смерть. Усе це саме по собі не буває славним, але й без цього не може бути нічого славного. Адже хвалимо не вбогість, а того, хто не принизився, не схилився перед нею. Хвалимо не вигнання, а того, хто йшов на чужину, не похнюпившись. Хвалимо не біль, а того, перед ким він виявився безсилим. Ніхто ж і смерті не хвалить - хвалять того, в кого вона вихопила душу, так і не скаламутивши її страхом. Усе це, кажу, саме по собі не є ні почесним, ані славним, але до чого лишень наблизиться, чого торкнеться доброчесність, те вона й робить почесним та славним. Усі ці речі - мовби посередині. Все залежить від того, чи злостивість наблизить до них свою руку, чи доброчесність. Смерть, що була такою славною для Катона, стала ганебною, гідною сорому для Брута . Адже йдеться про того Брута, який перед тим, як мав згинути, намагаючись урвати ще якусь хвилину для життя, вийшов, аби випорожнити живіт, а коли його покликали, щоб умер, коли веліли наставити шию, він сказав: «Та зараз наставлю, присягаюся життям!» Яке ж то безглуздя - тікати, коли вже нема дороги назад! «Та зараз наставлю, присягаюся життям!» Мало що не додав: «... життям, хоч би навіть під Антонієм». Ото людина, справді гідна, щоб її кинули на поталу життю!