Моральні листи до Луцілія

Треба докласти всіх зусиль, щоб наша вдячність була якомога більшою. Адже вона - це наше власне добро, подібна до справедливості, з якої не користають, як це прийнято вважати, лишень інші: значною частиною вона повертається до того, хто чинить справедливо. Кожен, хто посприяв іншому, посприяв і собі. Кажу це не в тому розумінні, що той, хто отримав допомогу, сам поспішить допомогти, а той, кого захистили,- захистити, що добрий приклад по колу повертається до того, хто його подав, як погані приклади звалюються на голову зловмисників і вони, в свою чергу переносячи кривду, вже не знаходять жодного співчуття, бо самі ж ділом довели, що така кривда можлива,- ні, я лише хочу вказати на те, що цінність усіх чеснот - у них самих. Ми ж не задля нагороди живемо чесно: платою за добрий вчинок є саме те, що ми спромоглись на нього. Віддячуюсь не з тим, аби своїм прикладом заохотити когось до нової послуги, але щоб учинити щось найприємніше, найблагородніше. Віддячуюсь не тому, що це корисно для мене, а тому, що приємно. А щоб ти повірив мені, скажу таке: якщо для того, щоб бути вдячним, я буду змушений видатись невдячним, якщо відплатити за добродійство я зможу не інакше, як під виглядом кривди, то я з найспокій-нішою душею ітиму через саму ганьбу, тільки б не відхилитись від того, що вважатиму чесним. Ніхто, на мою думку, не цінить доброчесності так високо, ніхто настільки їй не відданий, аніж той, хто пожертвував славою бездоганної людини, щоб тільки не пожертвувати сумлінням. Отже, як я вже казав, твоя вдячність більше прислужиться для твого власного добра, ніж для добра інших, їм випадає щось цілком буденне, звичне: знов отримувати те, що було дане комусь; тобі, навпаки, - величне, властиве лише найблаженнішому стану душі: виявляти вдячність. Адже якщо злостивість робить людей нещасливими, а доброчесність - блаженними, якщо бути вдячним - це чеснота, то, виходить, що ти віддав річ цілком звичну, а придбав - неоціненну: усвідомлення вдячності, що випадає на долю лише божественної, щасливої душі. Протилежні почуття налягають на душу тягарем найбільшого нещастя: невдячний неодмінно буде нещасливим, хоча ні - він уже ним є. Тож уникаймо невдячності, і то не задля когось іншого, а задля нас самих! Адже інших ми, так би мовити, лише легко забризкуємо своєю нікчемністю, а те, що є в ній найгіршого, скажу, найгустішого, залишається вдома і гнітить господаря, що й мав на увазі наш Аттал, повторюючи: «Злобливість сама ж випиває найбільшу частку своєї отрути». Отрута, яку змії випорскують на погибель комусь іншому, але зберігають без жодної шкоди для себе, анітрохи не подібна до тієї, про яку йдеться: вона, на противагу зміїній, страшна саме для тих, хто її виношує в собі. Невдячний сам себе мучить і з'їдає: ненавидить те, що отримав, бо треба повернути, тому всіляко його применшує, натомість кривди перебільшує, роздуває. То хто може бути нещасливішим від того, з чиєї пам'яті випадають добродійства, а реп'яхами тримаються лише кривди? Мудрість, навпаки, прикрашує кожне отримане добродійство, поручає його сама собі, втішається, постійно про нього згадуючи. Погана людина звідує тільки одну, та й то короткотривалу, насолоду,- коли отримує якесь добродійство; мудрий черпає з нього тривалу, навіть безмежну радість. Великою втіхою для нього є не стільки щось отримувати, скільки сама думка про те, що він отримав, бо власне в тому - постійність, непроминальність його надбання. Про все інше, що було зроблене йому на шкоду, він забуває, і то не з недбальства, а тому, що хоче забути. Не обертає все на гірше, не дошукується, кого б то звинуватити у своїй біді,- людські огріхи приписує радше випадковості. Не наговорить на людину, піймавши її на якомусь необачному слові чи погляді. Що б там не трапилось, усе злагіднить доброзичливим поясненням. Не запам'ятовує радше кривду, ніж добродійство. Поки може, намагатиметься берегти в пам'яті все колишнє, краще, і тільки тоді, коли вчорашні його добродійники зроблять йому так багато прикрого, що різниця буде очевидною, навіть коли дивитись на те крізь пальці, він змінить до них своє ставлення, але й то лиш настільки, що й після великої кривди буде з ними у таких стосунках, як був ще до тих їхніх добродійств. А якщо кривда врівноважується добродійством, то в душі таки залишається щось від колишньої зичливості. Як на суді при рівному розподілі голосів прийнято звільняти обвинуваченого, як назагал при кожному сумніві людяність радить схилитись до кращого, так і душа мудреця, якщо чиїсь добрі діла зрівнялись із шкідливими, перестане бути зобов'язаною до вдячності, але не перестане до неї пориватися,- поводитиметься так, як поводиться той, хто сплачує борг після того, як угоду укладено вже з новим вірителем.