Аналітична історія України

Битва сталася 1410 під Ґрюнвальдом, та в ній, кажуть, пало 40 тисяч хрестоносців, та ще стільки ж потрапило до полону. Під знамена хрестоносців, дійсно, зібралося чимало покидьків з усієї Європи, але – чи такі числа не є, все-таки, певним перебільшенням? Адже, таких числених армій в Європі давно вже не бачено. Часи озброєного народу незворотньо минули.

На жаль, в описі подій ми вимушені обмежуватись переважно понад барвистим описом краковського каноніка Яна Длуґоша (1415–1480) в його Historia Polonica. Литовських джерел ми не маємо, бо всі Литовські хроніки були в минулому сторіччі, після польсько–литовського повстання проти російських загарбників, забрані з Вільнюса до Пєтєрбурґу, після чого, як звичайно, по них зникає будь–який слід. Бо, всесвітній грабіжник не лише грабував та нищив народи, але й позбавляв їх власної історії.

Перемогу не було використано до кінця. Проста логіка підказувала – не давши орденові оправитись, знищити його оплот, знести фортецю Мальборк. Але цього теж не було зроблено. Все це мав розуміти досвідчений Вітавтас, та значить – він не мав у цьому згоди поляків. Все покінчилось черговим миром, з якого найбільший прибуток мала Польща: вона повернула собі Торунь та Ґданьськ, відновивши перетнутий було крижацькими грабіжниками вихід до Балтику. Литва, що була душею справи, не отримала нічого, крім якихось там гарантій для Жемайтії. Втім, про якісь нові християнські зазіхання на чужі землі, ми по цьому, здається, теж не чуємо.

З цієї точки зору бiльшого ніж Ґрюнвальд значення мав черговий собор у Констанці, де було засуджено єресь гуситів. Але – не тільки. Папи, перед обличчям Реформацiї, що неухильно насувалася на католицьку церкву (в особі, хоча би, єреси гуситів), вирішили не компрометувати себе союзом з отою кримінальною хрестоносною збіганиною, та прийняли резолюцію: “не навертати поган мечем до віри”.

Аналізуючи підготовку та простежуючи перебіг битви при Ґрюнвальді, ми можемо тільки зайвий раз подивуватися генієві Вітавтаса Великого, який – нема сумніву, – був душею всієї справи. Він далеко випередив свій час (а, може навпаки? – наслідував приклад великого Аттіли?), зумів згуртувати навколо спільної справи інтереси самих різних людей, різних за етнікою та вірою або політичними переконаннями. Бо під Ґрюнвальдом протистояли не якісь там ґерманство та слов’янство, як силкуються представити поверхові польські історики (на чолі з Міхалем Бобжинським). Бо проти крижаків виступили не лише поганські ще в масі литвини, але й православні українці та білоруси – давні християни. А до них приєдналися не лише чеські таборіти Яна Жижки, провозвісники Реформації, а навіть ісламські вже на той час татари Тохтамиша, збіглi від гніву Тімура Ленка, який так і не наважився переслідуючи їх – вторгтися до Литви, де правив Вітавтас. На цьому тлі поляки, єдиновірці крижаків, – виглядають хiба чи не випадковими.