Людина без властивостей. Том III

Щоправда, тепер йому, звісно, довелося спитати себе, за яким таким правом він, мовби якийсь самозакоханий, узагалі дійшов до того, щоб надалі не робити нічого байдужого для душі. Це суперечить засадам активного життя, що їх дотримується нині кожна людина, і навіть коли таке прагнення могло розвинутися за набожних часів, то під дедалі могутнішим сонцем воно розвіялося, як досвітні сутінки. Ульріх відчув аромат усамітнення й насолоди від власної особи, який викликав у нього чимдалі глибшу відразу. Тому він і спробував якомога швидше стримати свої розперезані думки і з докором сказав собі, хоч і не зовсім щиро, що та обіцянка Тисячолітнього царства, яку він бозна-чому дав сестрі, не означає, якщо подумати тверезо, нічого, крім такого собі доброчинного кроку; очевидно, спілкування з Аґатою мало зажадати від нього такої ніжности й самовідданости, яких досі йому дуже й дуже бракувало. Він пригадував — так пригадують, буває, надзвичайно прозору хмарину, що пропливає в небі, — окремі хвилини їхнього спільного перебування в батьківському домі, які вже були тим царством. «Можливо, суть Тисячолітнього царства й полягає саме в наростанні цієї сили, яка спершу виявляється, лише коли разом опиняються двоє, а тоді розростається до бурхливого єднання всіх?» — подумав він трохи збентежено. Він знову пригадав свою «історію з пані майорихою» і спробував знайти пояснення в ній. Поминувши любовні фантазії, незрілість яких і стала причиною тієї помилки, Ульріх зосередив усю свою увагу на сторожких почуттях добра й святобливости, на які був здатний тоді в своїй самотності, і йому видалося, що мати чиюсь довіру й прихильність, жити задля когось іншого — це, мабуть, до сліз зворушливе щастя, таке саме прекрасне, як розпашіле занурення дня у вечірній супокій, і воднораз трохи розпачливо-безрадісне й душевно принишкле. Бо іноді власний намір уже здавався йому навіть смішним — як ото домовленість двох старих парубків з’їхатися й жити разом, і з таких проблисків уяви він відчував, як мало придатна ідея добродійної братської любови для того, щоб наповнити його життя. Досить-таки байдуже він зізнався собі, що на їхні з Аґатою взаємини від самого початку лягла важка тінь чогось такого, що було чуже суспільству. Не лише справи з Гаґауером і заповітом, а й усе емоційне забарвлення свідчило про якусь затятість, і в цьому братанні було, безперечно, не більше любови одного до одного, ніж осоруги до решти світу. «Ні! — подумав Ульріх. — Хотіти жити задля когось іншого — це не що інше, як банкрутство егоїзму, що тут-таки, по сусідству відкриває нову крамницю, тільки тепер уже з компаньйоном!»