Людина без властивостей. Том III

І раптом Ульріх, відчуваючи, як сам уже рвучко вскакує до трамвая, сказав собі: «Я маю переконати Аґату: «Мораль — це підпорядкування кожної миті нинішнього стану нашого життя якомусь тривалому стану!» Ці слова несподівано спали йому на думку як своєрідне визначення. Але цій до блиску відшліфованій формулі передували, супроводжували її й уточнювали ідеї, не до кінця розвинені й класифіковані. У загальних, невиразних рисах тут прозирала перспектива суворого погляду і постановки завдань з метою безневинного розгляду почуттів і їхньої строгої ієрархії; почуття мають або слугувати, або належати до якогось всеосяжного, ще зовсім не вивченого стану, глибокого, як безкраїй океан. Чим це можна було назвати? Ідеєю? Тугою? Ульріхові довелося лишити це запитання без відповіді, бо тієї миті, коли він згадав про сестру, її тінь затьмарила його думки. Як завжди, коли він замислювався про неї, йому здавалося, що він, коли бував з нею, виявляв інший духовний стан, ніж звичайно. І він усвідомлював, що його нестримно тягне повернутися до того стану. Однак ці самі спогади сповнювали його й соромом; він, гадалося йому, дозволяв собі зайве, поводився смішно, наче сп’янілий, не краще, ніж людина, котра в нетверезому чаду падає навколішки перед людьми, яким назавтра не зважиться позирнути в очі. З огляду на в міру стримані духовні стосунки між братом і сестрою це було жахливе перебільшення, і якщо воно й мало під собою хоч якесь підґрунтя, то лише як реакція на почуття, які ще не сформувалися. Він знав, що за кілька днів Аґата має приїхати, й не чинив цьому перепон. Хіба вона взагалі зробила щось не те? Адже можна було припустити, що згодом вона, трохи вгамувавшись, від свого наміру відмовиться й лишить усе так, як було. Проте якесь досить настирливе передчуття впевнено підказувало йому, що Аґата від своїх намірів не відступилася. Можна було б спитати в неї самої. Він знову відчув за собою обов’язок застерегти її листом. Та замість бодай на мить серйозно замислитися над цим, він спробував уявити собі, що могло штовхнути сестру на таку незвичну поведінку. Він побачив у ній неймовірно рішучий жест, яким Аґата дарувала йому свою довіру й віддавала себе до його рук. «У неї дуже мало відчуття реальности, — подумав він, — зате чудова манера робити те, що вона хоче. Робити, можна сказати, нерозважливо, але саме тому й зопалу! Коли вона злиться, то світ постає в її очах рубіново-червоним». Він щиро всміхнувся й поглянув на своїх супутників. Злі думки водилися в кожного з них, годі й сумніватися, і кожне їх у собі притлумлювало, й ніхто на них аж так не гнівався. Але ніхто й не мав таких думок поза собою, в якійсь людині, котра надає їм чарівливої неприступности сновидінь.