Людина без властивостей. Том III

Зненацька йому сяйнув здогад: адже те, що викликало в нього зацікавлення, найкраще, до того ж без зайвих слів, можна охарактеризувати як марну актуальність або вічну миттєвість літератури. Хіба вона дає які-небудь результати? Вона — або тяжкий кружний шлях від переживання до переживання, який замикається в самому собі, або сукупність збуджених станів, з якої в жодному разі нічого певного не випливає. «Калюжа, — міркував він тепер, — багато частіше й сильніше викликає в кожного мимовільне враження глибини, ніж океан, і саме з тієї простої причини, що людям частіше трапляються в житті калюжі, ніж океани». Так само, здавалося йому, стоїть справа і з почуттями, і з тієї самої причини почуття пересічні люди сприймають за глибокі. Бо та притаманна всім «чутливим» людям риса, що вони надають перевагу відчуванню перед почуттям, як і бажання змусити відчувати й бути змушеним відчувати, — бажання, спільне для всього, що слугує почуттям, — призводить до зниження рівня й самої суті почуттів порівняно з їхньою миттєвістю як таким собі індивідуальним станом і зрештою до тієї поверховости, затримки в розвитку й цілковитої втрати значущости; і прикладів усьому цьому загалом не бракує. «Звичайно, такий погляд, — провадив подумки Ульріх, — має відштовхувати всіх тих, кому в їхніх почуттях так само затишно, як півневі в його пір’ї, й кого, можливо, ще трохи тішить думка, що вічність з кожною «особистістю» починається спочатку!» Він мав чітке уявлення про жахливу зіпсутість просто-таки вселюдських масштабів, однак висловити це цілком задовільним для себе чином не міг, позаяк причинні зв’язки тут були, мабуть, надто багатогранні.