Замах на бродягу

Стукіт, що ним розсильний Жозеф попередив про свій намір увійти, був тихіший за шарудіння миші. Потім двері безшумно відчинилися, і краєм ока Мегре побачив знайому лисину в ореолі золотистих волосинок. «Немов той привид», — подумав він, не підводячи голови від купи досьє і не виймаючи люльки з рота. Розсильний теж мовчав, не наважуючись заговорити перший.

Уже цілий тиждень Мегре був не в гуморі і, щоб не накликати на себе патронового гніву, всі заходили до його кабінету лише навшпиньках. Комісара все дратувало, особливо погода. Такого мокрого, холодного та похмурого березня вже давно не бачив Париж.

Об одинадцятій ранку в усіх кабінетах Управління карного розшуку стояв такий самий морок, як на світанку в дні страти злочинців. До самого полудня горіли лампи, а о третій уже починало смеркати. Небо ніби прорвалось — невпинно мрячив густий і дрібний, як порох, дощ. Паркет рябів од мокрих слідів ніг, і ніхто не міг вимовити трьох слів, щоб не висякатись.

Газети з'явилися з фотографіями жителів передмістя, які поверталися додому на човнах по залитих водою вулицях, схожих на справжні ріки.

Того ранку, прибувши на роботу, комісар передусім запитав:

— Жанв'є прийшов?

— Хворий.

— А Люка?

— Дзвонила його жінка і сказала, що…

З кожним днем на роботу виходило все менше інспекторів, список захворілих нараховував уже цілі десятки, так що напохваті іноді не було й третини особового складу Управління карного розшуку.

Хоч комісарова дружина вбереглася від грипу, її мучив зубний біль. Дантист був безсилий полегшити муки пані Мегре, яка цілими ночами не склепляла очей і кусала собі губи, щоб не стогнати.

Краще б вона вже стогнала. Прокинувшись серед ночі, Мегре раптом відчував, що дружина лежить з розплющеними очима, затамувавши подих. Якийсь час він мовчав, боячись завдати їй зайвого болю, потім не втримувався, бурмотів:

— Чому ти не ковтнеш снотворного?

— Ти не спиш?

— Ні. Принести?

— Ти ж знаєш, що це мені не допомагає,

— А ти все-таки ковтни.

Він уставав і, босий, ішов до аптечки, діставав пілюлі, наливав склянку води, не в силі приховати тупого роздратування.

— Пробач мені, — зітхала жінка.

— Ти не винна.

— Я могла б піти до кімнати служниці.

На сьомому поверсі у них була невеличка кімната, яка майже завжди стояла порожня.

— То я піду…

— Ні.

— Тоді не звертай на мене уваги. Спи. В тебе завтра стільки роботи!

Справжньої роботи в нього не було, зате дрібних турбот не бракувало. Щодня газети рясніли нападками на поліцію у зв'язку з таємничим зникненням місіс Мюріел Брітт. Треба ж було, щоб ця ідіотська історія трапилась саме тепер!

Жінки зникають майже щодня. Їх часом знаходять, часом — ні, але жодна газета не приділяє цьому більше двох-трьох рядків.

Про зникнення Мюріел Брітт, проти звичаю, сурмили щонайдужче. Вона прибула до Парижа з Англії в одному з тих велетенських автобусів, до яких заповзятливі агенти туристських фірм в Англії, США та Канаді заганяють цілі гурти «леді та джентльменів», щоб майже задарма показати їм «столицю світу».