Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба

Глава 1

Специфіка історичного розвитку північнопричорноморських держав у V—І ст. до н. е.

Ні під час заснування, ні пізніше грецькі поліси на Північному Понті не прагнули до єдиного державного об'єднання. Автономія кожного з них була основою політичної і етнічної самосвідомості. Але в процесі історичного розвитку відбулися значні зміни у їхньому статусі. Так, унаслідок тиранічної політики Археанактідів, а потім і Спартокідів боспорські поліси були об'єднані в одну державу. Деякою мірою вони зберігали свою незалежність і полісні традиції, але їхня свобода порівняно з полісами Північно-Західного Понту була значно меншою. Первинна релігійна амфіктіонія на Боспорі зрештою завершилася створенням єдиної держави, правителі якої постійно розширювали її межі шляхом приєднання як найволелюбніших полісів (Німфей, Фанагорія, Феодосія), так і територій, зайнятих невеликими іншоетнічними об'єднаннями.

Навпаки ж, північно-західна понтійська амфіктіонія, створена також під сакральною егідою Аполлона Спасителя, куди входили міста від Аполлонії Понтійської до Керкінітиди, скоро розпалася, певно, через прагнення великих міст до лідерства в регіоні. Проте консолідаційні тенденції у розвитку кожного з них ще тривалий час виявлялись у поширенні своїх полісних монет і окремих культів. Але, врешті-решт, тільки Ольвії із запровадженням календарних панеллінських свят на честь Ахілла на своїй території — Тендрівській косі — з дозволу дельфійської Піфії вдалося виступити лідером понтійської єдності еллінів у сфері релігії до кінця існування античних міст.

Загалом міжполісні зв'язки мали мирний характер. Завдяки ксенам і евергетам між окремими містами налагоджувались тісні контакти, що знаходило вияв у наданні проксеній і політій, з допомогою яких вони отримували право на безмитну торгівлю та інші привілеї. Варто зазначити, що в Північному Причорномор'ї найтриваліші й найміцніші відносини склалися між Ольвією і Херсонесом Таврійським[563]. Певно, така співдружність стала однією з причин того, що обидва поліси підтримували однакові за характером і суттю контакти з містами Південного і Західного Понту, інтенсивність яких періодично змінювалася залежно від політичних ситуацій і економічної спроможності[564]. Водночас Херсонес, особливо внаслідок боротьби зі скіфами, тяжів до Боспору, а Ольвія — до Істрії, з якою вона мала багато спільного в політичному і культурному розвитку. Найменших успіхів досягла Тіра, існуючи нібито осторонь від своїх сусідів. Можливо, це мало неабияке значення у сповільненості її загального розвитку й яскраво вираженій периферійності культури порівняно з іншими понтійськими містами.

Вважаючи себе прямими спадкоємцями Еллади, громадяни античних міст у Північному Причорномор'ї завжди виявляли інтерес до її культурних надбань і відповідно до передових центрів і панеллінських святилищ в Егеїді. Ставши з самого початку політично незалежними від своїх метрополій, вони, проте, підтримували з ними постійні, передусім торгово-економічні, контакти. Вплив метрополій на всебічний розвиток дочірніх полісів загальновідомий. Але не менш важливими для життя метрополій були і їхні колонії, звідкіля надходили різноманітні продукти й сировина і де громадяни завжди могли знайти притулок у разі небезпеки. Причому саме метрополії були більше зацікавлені в цьому, ніж колонії, які мали чимало резервів для самостійного економічного самозабезпечення. Так, вдруге складена політія між Ольвією і Мілетом в останній третині IV ст. до н. е., знайдена в метрополії, найімовірніше, була встановлена з ініціативи мілетян. Згідно з політією, мілетяни користувались у своїй колонії всіма правами. В списку 18 міст, з якими Ольвія ще й у II ст. н. е. підтримувала зносини і представники яких жили тут, значиться і Мілет. Це може свідчити про те, що він упродовж віків виступав надійним захисником ольвійських інтересів у міжнародній політиці. Проте не постійними були такі відносини між іншими метрополіями та їхніми колоніями. Зокрема, не завжди сталими були контакти Херсонеса з Гераклеєю. В їх основу були покладені меркантильні інтереси метрополії, яка прагнула забезпечити себе за рахунок своєї колонії, що не могло не викликати незадоволення, коли поліс переставав потребувати її підтримки. Політика Херсонеса щодо своєї метрополії має низку суттєвих відмін від політики мілетсько-іонійських колоній, що, можливо, пояснювалось не тільки зовнішньополітичними, а й політико-психологічними чинниками, різними укладами іонійських і дорійських спільнот.