Звіяні вітром. Кн.1
- Автор: Митчелл Маргарет
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-01143-5
- Переводчик: Ростислав Доценко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Звіяні вітром. Кн.1». Краткое содержание книги:
Головне в романі — тема загальнолюдських цінностей і долі людей, захоплених могутнім виром історичних подій.
Скарлет немов повернулася до тих часів, коли вона ще не одружилася з Чарлзом,— їй здавалося, наче взагалі цього шлюбу не було, і вона не пережила ніякого стресу по смерті чоловіка, і не народжувала Вейда. Війна, шлюб, народження дитини — все це пройшло повз неї, не зачепивши глибших струн в її душі, і вона лишилася такою, як була перед тим усім. Скарлет мала сина, але його оточили такою турботою в червоному цегляному домі, що вона ледве чи й пам’ятала про синове існування. Розумом і серцем вона знов була Скарлет О’Гара, найперша красуня в окрузі. Думки її та вчинки не змінилися від довоєнних днів, тільки поле діяльності незмірно розширилося. Махнувши рукою на осуд приятельок тітоньки Туп, вона вела себе так, як до одруження — ходила на вечірки й танці, їздила верхи на прогулянки з військовими, загравала,— одне слово, збавляла час як звикла буда дівчиною, от тільки що жалоби не скинула. Вона знала, що цього Дріботуп і Мелані могли б уже не витримати й обуритись. Але й у вдівстві своєму вона була така сама чарівна, як і в дівоцтві: мила, коли могла робити, що хоче, послужлива, поки це було їй наруч, марнолюбна, коли йшлося про її зовнішність та успіх серед чоловіків.
Ще кілька тижнів тому така спроневірена, тепер вона відчувала себе щасливою, маючи повно кавалерів, які розхвалювали її чари,— настільки щасливою, наскільки дозволяло їй усвідомлення того, що Ешлі одружився не з нею, а з Мелані й перебуває у небезпеці. Та як не дивно, вона легше могла примиритися з тим, що Ешлі належить іншій, поки він десь далеко. Часом Скарлет здавалося, що, опинившись за кілька сот миль звідси у Вірджинії, він ніби такою самою мірою став належати їй, як і Мелані.
Так непомітно збігали осінні місяці 1862 року, коли догляд за пораненими, танці, прогулянки верхи, скручування бинтів, та ще короткі наїзди до Тари заповнювали всі її дні. Відвідини домівки розчаровували Скарлет, бо майже не випадало нагоди спокійно й без поспіху поговорити з матір’ю, про що вона так мріяла в Атланті, посидіти біля неї, заклопотаної шитвом, вдихаючи ніжний аромат парфумів з лимонної вербени, що йшов від її сукні, відчуваючи лагідний доторк її ніжної долоні у себе на щоці.
Еллен тепер схудла, з ранку до ночі вона клопоталася по господарству, так що й спати лягала чи не пізніше за всіх у садибі. Вимоги інтендантської служби Конфедерації зростали з кожним місяцем, і Еллен мала докладати зусиль, щоб їх задовольняти. Навіть Джералдові довелося вперше за багато років узятися за господарство, бо управителя на місце Джонаса Вілкерсона так і не знайшли, і Джералд сам об’їжджав верхи всі землі. Еллен ледве ставало часу поцілувати дочку на добраніч, Джералд цілі дні збував у полі, тож Скарлет у Тарі просто нудилась. Навіть її сестри мали тепер своє коло інтересів. Сьюлін нарешті вже «порозумілася» з Френком Кеннеді й наспівувала «Коли ця війна скінчиться» з таким багатозначним виглядом, що Скарлет мало не казилася, а Керрін усю поглинули мріяння про Брента Тарлтона, і ніщо інше її не цікавило.
Загалом виходило так, що хоч Скарлет вибиралась до Тари завжди з радістю в серці, вона ніколи не шкодувала, дістаючи там неминучого листа від Туп і Мелані, в якому ті прохали її повернутися до Атланти. Еллен щоразу в таких випадках зітхала, засмучена думкою, що знову мусить розлучатися з найстаршою дочкою і єдиним своїм онуком.
— Але я не можу бути такою егоїсткою, щоб не пускати тебе, коли твоя допомога потрібна у шпиталі в Атланті,— казала вона.— Тільки... тільки прикро, що все не випадає урвати часину й наговоритися з тобою, я ж так хочу відчути, що ти все та сама маленька моя дівчинка.
— Я завжди буду твоєю маленькою дівчинкою,— відповідала Скарлет і припадала обличчям до грудей Еллен, раптом проймаючись докорами сумління. Вона не казала матері, що це танці й кавалери ваблять її назад до Атланти, а зовсім не робота у шпиталі. Тепер уже багато з чим вона крилася перед матір’ю. А найбільше з тим, що дім тітоньки Туп досить часто став відвідувати Рет Батлер.
Після того доброчинного базару це тривало вже не один місяць: кожного разу, приїжджаючи до міста, Рет Батлер складав візит до будинку з червоної цегли, возив Скарлет на прогулянки своєю коляскою, супроводив її на танцях і вечірках, дожидав під шпиталем, щоб підвезти додому. Вона тепер уже перестала боятися, що Рет викаже її таємницю, хоча десь у закутку мозку однаково муляла думка, що він, свідок найприкрішої в її житті хвилини, знає всю правду про Ешлі й про неї. Саме усвідомлення цього й примушувало Скарлет стримуватись, коли вона бувала зла на Рета. А траплялося це дуже часто.