Діти Дюни

Лето лежав на вершині дюни, дивлячись поверх відкритого піску на звивисту скелю — вихід оголеної породи. Скеля височіла над піском, наче величезний хробак, плаский і грізний у ранковому промінні. Ніщо там не рухалося. Жоден птах не кружляв над головою, жодна тварина не пробігала між каменями. Він міг розгледіти щілину вітряної пастки майже посеред спини «хробака». Там повинна бути вода. Скеля-хробак мала знайомий вигляд січового притулку, як не лічити цілковитого браку живих істот. Він лежав тихо, злившись із піском, спостерігаючи.

Одна з пісень Ґурні Галлека вперто й однотонно снувалася йому в думках.

Під узгір’ям, де весело лис біжить,

Де плямисте сонце сіяє,

Там під латкою кропу коханий мій спить,

Скільки я не буджу — спочиває.

У могилу сховавсь,

Під узгір’ям лежить.

«Де ж вхід до цього місця?» — міркував Лето.

Він був певен, що це неодмінно Джакуруту-Фондак, але, окрім відсутності тварин, щось іще було не так. Щось зблискувало на краях свідомого сприйняття, перестерігаючи його.

Що ховається під узгір’ям?

Відсутність тварин непокоїла. Пробуджувала фрименське чуття обережності: «Відсутність каже більше, ніж присутність, якщо йдеться про виживання в пустелі». Але ж були вітряні пастки. Тож має бути вода й люди, які її використовують. Це місце-табу, що приховується під назвою Фондак, а інше його ім’я стерлося навіть із пам’яті більшості фрименів. І не видно ні птахів, ні звірів.

Ні людей — але тут починається Золотий Шлях.

Його батько колись сказав: «Щомиті довкола лежить невідоме. Там тобі слід шукати знань».

Лето глянув праворуч, на верхів’я дюн. Недавно тут пройшла мати-буря. Вона змахнула з озера Азрак, гіпсової котловини, його піщане покривало. За фрименським забобоном, той, що колись побачив Біджан, Білі Землі, отримає двосічний дар — виконання бажання, яке може його погубити. Лето бачив лише гіпсову рівнину, яка свідчила про те, що колись на Арракісі існувала відкрита водойма.

І про те, що вона знову існуватиме.

Він подивився вгору, пробігся довкола поглядом, шукаючи руху. Небо після бурі було ніздрюватим. Світло, що сочилося крізь нього, створювало відчуття молочної субстанції, срібного сонця, загубленого десь під завісою куряви, що зависла на значній висоті.