Діти Дюни

Джессіка чекала Айдаго біля вікна своєї вітальні. То була комфортабельна кімната з м’якими диванами та старомодними кріслами. Жодна з її кімнат не мала силових підвісок, а кришталеві світлокулі були з інших епох. Вікно виходило на дворик із садом поверхом нижче.

Спочатку вона почула, як служниця відчиняє двері, а тоді кроки Айдаго — спершу на дерев’яній підлозі, потім на килимі. Слухала, не обертаючись, вдивлялася у поцяткований світлом зелений дворик. Зараз слід було придушити безмовну глибинну війну її емоцій. Вона глибоко вдихнула за методикою прана-бінду й відчула, як напливає вимушений спокій.

Високе сонце кинуло пучок променів у куряву над двориком, підкреслюючи срібне колесо павутини, розтягнуте на гілках липи, що майже сягала вікна. В її апартаментах було прохолодно, але повітря за зачиненим вікном тремтіло від застиглої спеки. Замок Корріно збудовано в застійному місці, хоча зелень дворика начебто заперечувала це.

Почула, як Айдаго зупинився відразу ж за нею. Не обертаючись, сказала:

— Дар мови є даром ошуканства та ілюзії, Дункане. Чому ти хочеш говорити зі мною?

— Можливо, тільки хтось один із нас виживе, — відповів він.

— І ти хочеш, щоб я у своєму звіті віддала належне твоїм зусиллям? — Вона повернулася і побачила, що він спокійно стоїть, утупившись у неї сірими металевими очима, в яких годі розпізнати, куди спрямовано погляд. Якими порожніми вони були!

— Дункане, невже ти так ревно турбуєшся про своє місце в історії?

Промовляла звинувачувальним тоном і згадала, як вона говорила так іншого разу, стоячи лице в лице з цим чоловіком. Він тоді впився. Був приставлений, щоб шпигувати за нею, і його розривали суперечливі почуття. Але то був ще догхолівський Дункан. Цей — зовсім інша людина. Цілісна у своїх діях, нерозривна.

Дункан підтвердив її міркування, усміхнувшись.

— Історія має власний суд і видає власні вироки, — сказав він. — Сумніваюся, що я буду засмученим, коли мені винесуть вирок.

— Чого ти тут? — спитала вона.

— З тієї ж причини, що й ви, міледі.

Жоден зовнішній знак не зрадив приголомшливої сили цих простих слів, але вона гарячково подумала: «Він справді знає, чого я тут?» Як це може бути? Знає лише Ганіма. Невже йому вистачило даних для ментатських розрахунків? Це можливо. А якщо він скаже щось таке, що її зрадить? Зробив би він це, якби знав її причини тут зоставатися? Мусить розуміти, що за кожним їхнім рухом, за кожним словом шпигують або сам Фарад’н, або його слуги.

— Дім Атрідів опинився на тяжкому роздоріжжі, — промовила вона. — Частина сім’ї обернулася проти інших. Ти був одним із найвірніших слуг мого Герцога, Дункане. Коли барон Харконнен…