He відпускай мене
- Автор: Ишигуро Кадзуо
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-295-6
- Переводчик: София Юрьевна Андрухович
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «He відпускай мене». Краткое содержание книги:
«Не відпускай мене» у перекладі Софії Андрухович — перша книжка Кадзуо Ішіґуро, видана українською мовою. Оформили видання Назар Гайдучик та Оксана Йориш, роботи яких наче стоп-кадри з намальованого кіно додали тонкій емоційній напрузі тексту ще й гри світлотіней та динамічних акцентів.
І я тихо, пошепки, заспівала кілька рядків: «Не відпускай мене… Моє серденько… Не відпускай мене…»
Вона кивнула, немов погодившись.
— Так, ця пісня. Мені доводилось її потім чути раз чи двічі. По радіо, по телевізору. І це знову повертало мене до маленької дівчинки, яка танцювала сама з собою.
— Ви кажете, що не вмієте читати думки, — сказала я. — Але, можливо, того дня вам це вдалося. Можливо, саме тому ви й почали плакати, коли мене побачили. Тому що, незважаючи на справжній сенс пісні, танцюючи, я по-своєму її розуміла. Розумієте, я уявляла, що ця пісня про жінку, якій сказали, що в неї не може бути дітей. Але потім у неї таки народилась дитина, і вона так зраділа, і тому пригортала дитину до грудей міцно-міцно, і страшенно боялась, що їх може щось розлучити, і співала: серденько, серденько моє, не відпускай мене. Пісня зовсім не про це, але я тоді так уявляла. Може, ви прочитали мої думки, і тому пісня здалася вам такою сумною. Тоді мені не здавалось, що це сумно, але тепер, пригадуючи, я з вами погоджуюсь.
Я говорила з Мадам, але відчувала Томмі поруч, відчувала текстуру його одягу, геть усе в ньому.
Мадам сказала:
— Страшенно цікаво. Але я й тоді не вміла читати думок. Я ридала зовсім з іншої причини. Того дня, коли я спостерігала, як ти танцюєш, я бачила дещо інше. Бачила, як надходить новий світ. Більш розвинений, продуктивний, так. У ньому було більше ліків від давніх захворювань. Це чудово. Але це жорстокий, немилосердний світ. І я бачила маленьку дівчинку, з міцно заплющеними очима, вона притискала до грудей світ минулого і знала в душі, що світ цей неможливо вберегти, вона пригортала його до себе і благала не відпускати її. Ось що я бачила. Я знаю, що ти робила не це. Але я бачила таке, і в мене стискалось серце. І я так і не змогла цього забути.
Вона наблизилась, зупинившись на відстані кроку чи двох від нас.
— Ваші сьогоднішні розповіді дуже мене зворушили.
Вона поглянула на Томмі, потім знову на мене.
— Бідолашні створіння. Як би я хотіла вам допомогти. Але тепер ви полишені на себе.
Вона випростала руку і, продовжуючи дивитись мені в обличчя, торкнулась моєї щоки. Я відчувала, що все її тіло тремтить, але вона не забирала руки, а з очей її знову котились сльози.
— Бідолашні створіння, — повторила вона майже пошепки. Тоді розвернулась і рушила до будинку.
На зворотній дорозі ми практично не обговорювали зустрічі з міс Емілі і Мадам. А якщо й говорили, то про якісь другорядні речі: наприклад, як вони обидві постарішали або про меблі в будинку.
Я вела машину найбільш неосвітленими дорогами, де тільки наші фари розсіювали темряву. Час від часу світло нашої машини зустрічалось із світлом зустрічних машин, і тоді я думала, що то опікуни, які повертаються самотою додому, або, можливо, з ними поруч, як зі мною, сидить їхній донор. Звичайно, я знала, що цими дорогами їздять і інші люди, але того вечора мені здавалось, що ці темні бічні траси країни існують тільки для таких, як ми, а широкі освітлені шосе з величезними знаками і чудесними кафе — для решти. Не знаю, чи Томмі думав про щось подібне. Можливо, думав, тому що раптом зауважив:
— Кет, ти знаєш такі дивні шляхи.
Сказавши це, він засміявся, але відразу поринув глибоко в думки. Потім, коли ми їхали дуже темною дорогою просто посеред невідомої пустки, він несподівано промовив:
— Думаю, міс Люсі права. Не міс Емілі.
Не пам’ятаю, чи я відповіла йому щось. Якщо й відповіла, то вже напевно щось не надто глибоке. Але цієї миті я зауважила вперше щось в його голосі чи в манері, від чого в мені ввімкнулись тривожні сигнали. Пам’ятаю, я відірвала погляд від звивистої дороги і зиркнула на нього, але він просто тихо сидів собі, дивлячись перед собою в ніч.
За кілька хвилин він запитав:
— Кет, ми можемо зупинитись? Вибач, мені треба вийти на хвилинку.
Подумавши, що його знову нудить, я негайно різко загальмувала перед самим живоплотом. Місцина була зовсім неосвітлена, і навіть із ввімкненими фарами я хвилювалась, що інша машина може проминути поворот і врізатися в нас. Ось чому, коли Томмі вийшов і зник у темряві, я не пішла слідом за ним. До того ж він рушив геть так цілеспрямовано, що мені стало зрозуміло: навіть якщо йому погано, він воліє давати собі раду сам. Тому я сиділа в машині і думала, чи не виїхати мені трохи вище на пагорб — коли почула перший крик.
Спершу я навіть не подумала, що це він. Мені здалося, це якийсь маніяк, що ховається в кущах. Коли долинули другий і третій крики, я вже вистрибнула з машини, і тоді вже зрозуміла, що це голос Томмі, хоча це й не змусило мене збавити темп. В ту мить я, мабуть, була близька до паніки, адже уявлення не мала, де він. Я нічого не бачила, а коли кинулася бігти на його крик, наткнулась на непроникну гущавину. Тоді знайшла прохід, переступила рівчак і дійшла до огорожі. Мені вдалося перелізти через неї і зістрибнути в м’яке болото.