He відпускай мене
- Автор: Ишигуро Кадзуо
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-295-6
- Переводчик: София Юрьевна Андрухович
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «He відпускай мене». Краткое содержание книги:
«Не відпускай мене» у перекладі Софії Андрухович — перша книжка Кадзуо Ішіґуро, видана українською мовою. Оформили видання Назар Гайдучик та Оксана Йориш, роботи яких наче стоп-кадри з намальованого кіно додали тонкій емоційній напрузі тексту ще й гри світлотіней та динамічних акцентів.
Якщо чесно, я могла докластися до такого становища не меншою мірою, ніж він. Тому що, спостерігаючи за тим, як донори сміються і розмовляють, я неочікувано відчула всередині поколювання. У тому, як вони стояли чітким напівколом, у їхніх позах, таких нарочито розслаблених, чи то сиділи вони, чи були випростані, у намаганні заявити всьому світові, як вони насолоджуються товариством одне одного, було щось, що пригадало мені, як наша маленька компанія проводила час у павільйоні. Як я сказала, це порівняння зачепило щось у моїй душі, тож, можливо, коли ми піднялися до кімнати, я так само почувалась ображеною, як і він.
Такий же приступ образи я переживала щоразу, коли він казав мені, що я чогось не розумію, адже поки що не стала донором. Але окрім одного конкретного випадку, про який я зараз розповім, все обмежувалось легким поколюванням. Зазвичай він говорив мені такі речі напівжартома, мало не ніжно. І навіть якщо іноді емоції ставали різкішими — наприклад, як тоді, коли він сказав, щоб я не носила його брудну білизну до пральні, тому що він сам може з цим впоратись — навряд чи це можна було назвати сваркою. Того разу я запитала:
— Яка різниця, хто з нас знесе донизу рушники? Я все одно туди йду.
Він просто похитав головою і сказав:
— Слухай, Кет, я сам буду вирішувати свої справи. Якби ти була донором, ти б зрозуміла.
Гаразд, це таки зачіпало, однак такі речі я могла досить легко відпустити. Проте одного разу, коли він вкотре закинув, що я ще не стала донором, це мене по-справжньому розлютило.
Це сталося приблизно за тиждень після того, як прийшло розпорядження щодо його четвертої виїмки. Ми вже на нього очікували і чимало про це говорили. Ба більше — з часу подорожі до Літлгемптона наші найінтимніші розмови стосувались саме четвертої виїмки. Мені відомо, що донори по-різному реагують на четверту виїмку. Деяким хочеться весь час про це говорити, нескінченно й безсенсовно. Інші тільки жартують на цю тему, тимчасом як ще інші взагалі навіть згадувати її не бажають. А ще є ця дивна тенденція серед донорів — ставитись до четвертої виїмки так, ніби це заслуговує на привітання. Донора «четвертої», навіть якщо дотепер він нікому особливо не подобався, трактують з особливою повагою. Цю традицію підтримують навіть лікарі й медсестри: коли донор «четвертої» приходить здавати аналізи, білі халати усміхаються, вітають його і тиснуть руку. Ну, ми з Томмі про це розмовляли — іноді жартівливо, іноді — серйозно й уважно. Обговорювали різні способи, які люди застосовували в таких випадках, обговорювали, які з них мали найбільше сенсу. Одного разу, коли ми лежали поруч на ліжку, а в кімнаті западала темрява, він сказав:
— Знаєш, Кет, чому всі так хвилюються через четверту? Тому що ніхто точно не знає, чи вичерпається. Якби ти мав певність, що вичерпаєшся, було б простіше. Але цього ніколи точно не кажуть.
Впродовж певного часу я вже думала, чи він порушить цю тему, і прикидала собі, як найкраще відповісти. Але коли це нарешті сталось, я виявила, що не можу підібрати слів. Тому сказала просто: