He відпускай мене
- Автор: Ишигуро Кадзуо
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-295-6
- Переводчик: София Юрьевна Андрухович
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «He відпускай мене». Краткое содержание книги:
«Не відпускай мене» у перекладі Софії Андрухович — перша книжка Кадзуо Ішіґуро, видана українською мовою. Оформили видання Назар Гайдучик та Оксана Йориш, роботи яких наче стоп-кадри з намальованого кіно додали тонкій емоційній напрузі тексту ще й гри світлотіней та динамічних акцентів.
Тоді він додав:
— Звичайно, те, що ми довідались — про міс Емілі й інше — нічого не змінює щодо Рут. В кінці вона бажала нам добра. Щиро бажала нам добра.
Тоді мені не хотілось розпочинати велику суперечку щодо Рут, тому я просто погодилась. Але тепер, коли я маю стільки часу, щоб все це обдумати, я вже не надто впевнена у своїх почуттях. Якась частина мене бажала б поділитися з Рут відкриттями. Гаразд, можливо, це її засмутило б; можливо, до неї дійшло б, що та шкода, яку вона колись нам заподіяла, вже не може бути так просто залагодженою, як вона сподівалась. І, можливо, якщо вже говорити цілком щиро, якась крихітна частина мене жалкувала, що Рут не довідалась про все, перш ніж вичерпалась. Однак я думаю, річ тут у чомусь іншому, в чомусь набагато більшому, ніж мої мстивість і дріб’язковість. Тому що, як сказав Томмі, наприкінці вона бажала нам добра, і хоча того дня в машині Рут казала, що я ніколи її не пробачу, це зовсім не так. Тепер у мені немає до неї злості. Коли я стверджую, що хотіла б, аби вона довідалася геть усе, це тому, що мене засмучує усвідомлення того, що вона відійшла без того знання, яке відкрилося нам із Томмі. Таке враження, ніби між нами з одного боку і Рут із другого проведена лінія, і коли все вже сказано й зроблено, я почуваю великий смуток і думаю, що вона почувала б його також, якби про це знала.
Того дня ми з Томмі попрощались без особливого надриву. Коли надійшов час від’їжджати, він зійшов разом зі мною сходами, чого зазвичай не робив, і ми перетнули Площу і підійшли до машини. З огляду на пору року сонце вже сідало за будівлі. Під дашком, як завжди, стовбичило кілька тінистих постатей, але Площа залишалась порожньою. Всю дорогу до машини Томмі мовчав. Тоді засміявся і сказав:
— Знаєш, Кет, коли я грав у футбол у Гейлшемі, у мене був один таємний прийом. Коли я забивав гол, то робив ось так, — він підніс догори обидві руки, немов тріумфуючи, — і біг назад до своїх друзів. Я ніколи не з’їжджав з котушок, не дурів від радощів — просто біг із піднесеними догори руками, ось так.
Він на якусь мить замовк, усе ще простягаючи догори випростані руки. Тоді нарешті опустив їх і усміхнувся.
— А сам завжди уявляв собі в той час, Кет, ніби біжу крізь воду. Неглибоку, щонайбільше — до кісточок. Бачив таке щоразу у своїй уяві. Хлюп, хлюп, хлюп.
Він знову звів руки догори.
— Це було по-справжньому приємно. Ти щойно забив гол, розвертаєшся, а тоді — хлюп, хлюп, хлюп.
Він поглянув на мене і засміявся:
— Ніколи не розповідав про це жодній живій душі.
Я теж засміялась і відповіла:
— Ти божевільний, Томмі.
Після цього ми поцілувались — обмінялися коротким поцілунком — і я сіла в машину. Томмі не сходив з місця, поки я розвертала машину. Коли я рушила до виїзду, він усміхнувся і помахав мені рукою. Я спостерігала за ним у дзеркальце заднього виду — він стояв там аж до останнього. Врешті я побачила, як він востаннє змахнув рукою і обернувся у бік навісу. А потім Площа зникла з мого дзеркала.
Кілька днів тому я розмовляла з одним зі своїх донорів, який скаржився, як швидко зникають спогади, навіть найцінніші. Я з цим не погоджуюсь. Ті спогади, які ціную найдужче, ніколи не тьмяніють. Я втратила Рут, потім втратила Томмі, але не втрачу власних спогадів про них.
Гейлшем я втратила, мабуть, також. Досі можна почути історії про колишніх випускників Гейлшема, які намагалися його розшукати — чи радше знайти місце, де він був розташований. Часом з’являються чутки, на що перетворили Гейлшем — на готель, школу чи на руїну. Сама я, хоч і їжджу страшенно багато, ніколи не намагалась його розшукати. Мені нецікаво його побачити, хоч яким би він сьогодні став.
Уявіть собі: хоч я ніколи не шукала Гейлшем, іноді, їдучи тією чи іншою місцевістю, мені раптом здавалось, що я помічаю щось на нього схоже. Бачу спортивний павільйон удалині — і не сумніваюсь, що він наш. Або ряд тополь на обрії, поруч із великим волохатим дубом — і впродовж короткої миті я цілковито певна, що наближаюсь із протилежного боку до Південного спортивного поля. Одного сірого ранку на певному відтинку траси в Ґлостерширі я проїздила повз поламану машину, що стояла на додатковій смузі, і не мала жодного сумніву, що дівчина поруч з автомобілем, яка порожнім поглядом вдивляється у потік зустрічного транспорту — це Сюзанна С., старша від нас на кілька років, одна з наглядачок Розпродажів. Такі випадки трапляються, коли я їх найменше очікую, коли їду, маючи на думці щось цілковито інше. Тож, можливо, на якомусь рівні я все-таки налаштована на Гейлшем.