Смілла та її відчуття снігу
- Автор: Хёг Питер
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6142-3
- Переводчик: Володимир Миколайович Верховень
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Смілла та її відчуття снігу». Краткое содержание книги:
«Смілла та її відчуття снігу» (1992) — найвідоміший твір письменника, який одразу після публікації став бестселером. За його сюжетом було створено художній фільм.
Початок 90-х, Копенгаген. 37-річна Смілла — напівдатчанка, напівескімоска, яка читає заради розваги Евклідові «Начала», знає 70 тлумачень слова «сніг» і завжди перемагає у рукопашному бою з професіоналами-чоловіками, — розпочинає власне розслідування дивної загибелі сусідського хлопчика-ескімоса, що зірвався з даху будинку. У Смілли особливе відчуття снігу, вона вміє читати сліди. Однак головне для неї — не тільки розслідування вбивства, а й спроба вийти з власної глибокої кризи, розібратися зі своїм минулим, знайти нарешті власне «я».
Трюм на диво глибокий, він освітлений чотирма лампами денного світла, по одній з кожного боку. За десять метрів піді мною на кришці великого металевого контейнера сидить Верлен. Біля кожного з кутів контейнера стоїть білий ящик із склопластику, подібний до тих, що використовуються для зберігання надувних рятувальних плотів.
Це те, що я встигаю побачити. Хтось хапає мене ззаду за одяг. Я не опираюся, але не тому, що змирилася, а щоб можна було дати ефективнішу відсіч. У цю хвилину судно нахиляється на косій хвилі, і, втративши рівновагу, ми падаємо назад у бік пульта керування лебідками і в знайомий мені запах лосьйону після гоління.
— Ідіотка, ти ідіотка!
Яккельсен намагається віддихатися. В його обличчі і голосі з’явилося щось нове. Ознаки страху.
— Порядки на судні не змінилися. Займайся своєю справою.
Він майже благально дивиться на мене.
— Забирайся звідси. Провалюй.
Я йду назад. Він чи то шепоче, чи то кричить проти вітру мені услід:
— Тобі що, захотілося до великої мокрої шафи?
Я з гуркотом зачіпаю тацею спочатку об один одвірок, потім об другий, зрештою красиво входжу і зупиняюся, по-брязкуючи в темряві.
Ніхто не звертається до мене. Постоявши так якийсь час, я роблю крок назад і відшукую на столі серед лінійок і циркулів місце для філіжанок і здобних булочок.
— Дві хвилини, вісімсот метрів.
Він — лише силует у темряві, але цього силуету я раніше не бачила. Він стоїть, схилившись над зеленими цифрами електронного лага.
Листкове здобне тісто пахне маслом. Урс — добросовісний кок. Запах випаровується, тому що відчинені двері. У крилі містка я помічаю спину Сонне.
Над морською картою запалюється слабка червона лампочка, і в темряві проступає обличчя Сиґмундй Лукаса.
— П’ятсот метрів.
На чоловікові комбінезон із розстебнутим коміром. Поряд з ним, на навігаційному столі, стоїть плаский ящик завбільшки з підсилювач для стереосистеми. З боків ящика здіймаються дві тонкі телескопічні антени. Біля столу стоїть жінка в такому самому комбінезоні, що й чоловік. На тлі робочого одягу і зосередженості її довге, темне, розчесане волосся, що спадає на розстебнутий комір і в’ється по спині, здається майже недоречним. Це Катя Клаусен. Внутрішній голос підказує мені, що чоловік — це Сайденфаден.
— Хвилина, двісті метрів.
— Підіймайте.
Голос лунає з переговорного пристрою на стіні. Руки мої розтискаються, відпускаючи за спиною край столу. Долоні спітніли. Я вже одного разу чула цей голос. У телефонній трубці, в своїй квартирі. Востаннє, коли я там була.
Червона лампочка гасне. З нічної пітьми виростає сірий контур, який піднімається з переднього трюму і рухається, повільно похитуючись, за борт судна.
— Десять секунд.
— Верлен, опускай.
Він, мабуть, сидить в одній з наглядових кабін на верхівці передньої щогли. Те, що ми чуємо, це його накази палубі.
— Туго натягнуто. Послаб.
— П’ять секунд. Чотири, три, два, один, нуль.
Промінь світла тунелем прорізає ніч у напрямку до корми. Контейнер лежить на воді за п’ять метрів від ахтерштевня. Він підстрибує — очевидно, на носовій хвилі. Від одного його ріжка уздовж борту в напрямі носа тягнеться синій трос. Біля фальшборту стоять Марія і Фернанда, Хансен і матроси. Чимось, схожим на дуже довгий багор, вони відштовхують контейнер від борту. Завдяки освітленню мені видно, що по краях контейнера — дві вузькі білі надувні гумові смуги.
— Верлене, відпускай.
Я пересуваюся до крила містка. Світло йде від одного з тих прожекторів, які закріплені на поручнях. Ним керує Сонне. Він веде промінь світла по воді. Контейнер звільнено від троса, він уже метрів за сорок від корми і починає тонути.
Лунає приглушений удар. На поверхні води розкриваються п'ять оболонок із склопластику, і над великим металевим контейнером з’являються п’ять сірих самонадувних плавучих буїв, немов п’ять величезних водяних лілій. Потім прожектор гасне.