Герої (не)війни [Про мертвих, живих і ненароджених]

Та й оце ж учора зібрались, трохи попили, поговорили, сказали, хто тут вар’ят. Ілька — дружина — обіжена. Усі кругом обіжені, тільки Віталя довольний, попав у рідну стихію.

Приклад Віталіка непоодинокий. Тисячі людей підписують контракт, бо не здатні адаптуватися до цивільного життя після війни.

— Дзвоню хлопцям — по селах сидять. Бо то багато, багато серед нас таких простих селян, знаєш. Тоже боляче їх слухати. Приїжджають вони туда, починають там їх поїти. Находяться там всякі наливайки — і давай, ти такий герой, давай. Друзі, родичі. Та це ж для села така подія, як я не знаю. Та то і для міста тоже, вся родина починає. Ну, бо це найнебезпечніша штука для тих, хто вертається. Я сам перший отпуск пам’ятаю туманно, бо мене крило і закладав трохи. Є такі, коли не подзвониш, то чую по голосу, що п’яні. Ти йому кажеш: «Давай на роботу кудись, жінка дома, ти ж таке пережив, чоловіче, цінуй, що ти маєш». Нє, тут йому погано. Бо він задзвонив одному, задзвонив другому: «А пам’ятаєш, як ми то, а пам’ятаєш, як ми цей». Та пам’ятаю, чоловіче. Будем ще згадувати все життя. Але нашо ти це… Починаються ці п’янки безконечні. Це ж тоже, напевне, якийсь синдром оцього повернення. Тяжко, інший там без роботи сидить. Десь працював, зараз прикрилася контора, ще щось. Куча народу зараз оце на контракт ідуть з наших. Немає де подітися. За кордон не хочуть. Та й таке.

Справа не тільки у психології, а й у змінах на фізичному рівні.

— Тут просто от такий був зажатий в кулак організм. Ще до сих пір кожні дві години просинаєшся, очі відкриваєш. Не те що там кошмари, а іменно те, що організм заточений, бо тобі треба проснутися. Кожні дві години там хтось мінявся, а я у бліндажі спав. Одні приходили з наряду, зі зміни, з позиції, хлоп — ці прийшли. Це вже значить, що третя ночі. «Що, пацани, там тихо?» — «Та нє, годину тому щось пролетіло». Або: «Що там, холодно?» Інші збираються — ідуть. Потім ще дві годинки кимарнув чи годинку, і вже треба підриватись, бо вже твоя черга. Не привик організм спати довго. Привик тільки, що годинка-дві треба очі відкрити. Так оце намагаємось часто триматись разом, час від часу збираємось. Чи на день народження чийсь, чи просто так, чи 18-го там річниця виходу була, і тоже зібрались, ну, вчора зібрались. Хто ще там, то ще зідзвонюємось. Що там треба, що не треба, щось порадити, не знаю — елементарно. Та й з інших областей тоже хлопці дзвонять. Чи я їм, чи вони мені. Тоже у всіх такий пригнічений стан. Тяжко вертатися, тяжко, не можеш себе найти.