Герої (не)війни [Про мертвих, живих і ненароджених]

— Хлопці не хворіють, поранених немає?

— Слава богу, мені завжди протягом десяти місяців траплялися такі колективи, що усі здорові, богатирі. Ну так, десь поранення були, такі мілкі. Насморк був, так. А щоб дуже серйозних, то у нас таких захворювань ще не було. І дай боже, щоб і не було. Щоб хлопці всі, які прийшли здорові, вернулися до себе додому, до своїх сімей здоровими, щоб родини зустріли їх з радістю і побачили своїх героїв здоровими, щасливими. І щоб у нашій країні настав довгожданий мир.

Спілкуємося ми у звичайній кімнаті звичайного будинку, де ще донедавна, до війни, мешкали цивільні. Тепер тут квартирують військові. Цим будинкам на околицях при­фронтового міста Золоте, що на Луганщині, не пощастило. Вони опинилися на лінії зіткнення — там, куди вдень і вночі стріляють бойовики із сусідньої окупованої Михайлівки чи Первомайська. Ціла вулиця, яка веде уздовж полів Золотого, тепер порожня. За винятком військових.

«Док» — невисокий осадкуватий чоловік, з круглого обличчя якого, здається, не сходить посмішка, за штатом санінструктор. А в житті бійців 59-ї бригади, що стоять на передовій Золотого, — лікар. Та найбільший ворог мишей, яких тут, зважаючи на поля, — цілі табуни. Проти них у чоловіка два засоби:

— Миші, гризуни — це переносники інфекції, то ми стараємося їх позбавлятися. Отраву купуємо, заводимо свійських тварин, надійних: кішки, собаки — це наші надійні друзі.

Одна з таких «друзів» лежить у сусідній від імпровізованого медпункту кімнаті. Красива доглянута смугаста кицька з білим животом ліниво розкинулася на одному з ліжок. Уваги на тих, хто несподівано вдерся у її простір, вона не звертає.

— Будь ласка, наша Кицуліна, — підходить, щоб погладити, до кішки «Док».

— А де взяли? На дику вона не схожа. — Кицуліна при цьому навіть очей не відкриває.

— Домашня, прибилася. Приютили. Почула добро, ласку солдатську — не обіжаємо, кормимо її.

Нарешті кицька прокидається й солодко потягується на теплому від її тіла ліжку.

— А давно вона у вас?

— Вже два з половиною місяці.

— Як назвали?

— Кицуліна.

— Кицуліна?

— Так, у мене вдома такі кішки, то ми так вже й назвали по-свійськи — Кицуліна.

«Док» бере кішку на руки, і вона сонно тулиться до чоловіка. Що Кицуліна його улюблениця, видно неозброє­ним оком.

— А вона хоч мишей ловить? — сміюся я. Кішка в імпровізованій оселі бійців, де колись мешкали цивільні, а нині квартирують бійці, поводиться не як гостя, а як повноцінна господиня.

— Ловить, показує, що вона хороша господиня.

— А ночує з вами чи на вулиці?

— Ночує вдома. На ліжку. Кішки, вони все одно відчувають якісь негативні поля, у нашому домі вони біля кожного можуть полежати. І там у кімнаті, і тут у кімнаті. Але улюблене місце в неї — біля плити, де тепленько, — посміхається «Док», погладжуючи кішку.