Герої (не)війни [Про мертвих, живих і ненароджених]

Тільки зараз я помічаю, що простір між мостом і землею завішаний ковдрами, а коли мій провідник відкидає ряднину і, зігнувшись, навприсядки заповзає всередину, я розумію весь сенс його попередження. Так само навприсядки заповзаю у вхід. Попереду відкривається дивна картина — купа спальних мішків, ковдр, шинелей. Усі викладені акуратними рядами. Посередині — вузький прохід. На деяких «ліжках» сплять бійці — вочевидь, ті, хто чергував на передовій вночі.

Розігнутися тут можна хіба на дві третини.

— А спина не болить так «ходити»? — пошепки, щоб не розбудити тих, хто відпочиває, уточнюю я у свого провідника.

— Та ми вже звикли, — так само пошепки відповідає він. — Зате тут безпечно, — стукає по бетонному перекриттю зверху. — Нічим не проб’є.

На одному зі спальних мішків помічаю кицьку, яка, примруживши очі, уважно вивчає непроханих гостей — нас. «От кому тут найзручніше», — подумки відзначаю я.

Так само навпочіпки вибираємося з імпровізованої спальні. Ще раз оглядаючи територію опорного пункту, мовчки погоджуюсь, що більш безпечного місця, ніж «спальня» під бетонним мостом, годі шукати.

Поруч із кухнею крутиться Борода — біле симпатичне цуценя. Трохи далі, притиснувши вуха, сидить ще один невеличкий пес ясно-коричневого кольору. Безпородний, як більшість тварин на передовій. Намагаюся підійти погладити, але він швидко зникає серед дерев.

— Та ми його вже півтора місяця не можемо приручити. Наче як і живе вже з нами. Приходить їсти — ми йому тут недалеко миску поставили. Але до рук не йде. Але нічого, буде свій, — високий, під метр дев’яносто, широкоплечий кремезний юнак з геть дитячим обличчям підходить до мене познайомитися. Звати його Коля. Позивний — «Філософ». На передовій він уже не перший місяць і на практиці встиг переконатися, яку користь тут приносять собаки.

— Вночі у нас тут темно дуже буває. Нічого не видно. Кругом — ліс, поля, бур’ян. Недавно тут був зайшов до нас з того боку чоловік. Тільки з паспортом — без кошелика, без телефону, нам розказував, що мєсний, що не туда зайшов, заблудився. Так от собаки його і допомогли «вичислити». Почали гавкати — дали знати, що чужий іде. А так він міг би і пройти, бо не прямо на нас йшов, а кущами.

— Так дізналися, хто це? Бойовик, сепаратист?

— Думаю, що да. Місцеві тут не ходять — усі знають, що дорога тут перекрита. Явно, що це якісь у них були разногласія там, серед бойовиків. Може, він тікав від своїх, зайшов не туди, бо донецька прописка була у нього.

— А куди його віддали?

— На допит, куди ж іще? Міліція приїхала місцева і забрала його. А там я дальше не знаю, що з ним було.