Герої (не)війни [Про мертвих, живих і ненароджених]

У цей час вхідні двері рипають, і в кімнату, де ми спілкуємося з «Доком», заходить високий темноволосий чоловік у шапці. На руках у нього маленьке руде кошеня. Таке маленьке, що тоне у великій долоні чоловіка.

— Ой, а хто це? — Я миттю переключаюся з Кицуліни на двох нових симпатичних гостей — бійця та його рудого друга.

— Це Рижик наш, найкращі ліки для душі, — чоловік обережно, щоб не роздавити, гладить маленьке пухнасте сонечко.

— А скільки йому? — на вигляд кошеняті не більше трьох-чотирьох місяців.

— А хто його знає — маленький, — тепло посміхається чи то до мене, чи то до Рижика боєць.

— Коли ви його знайшли?

— А як приїхали, так і прибився. Десь три місяці. Це наш улюбленець.

У цей час Кицуліна, яку «Док» посадив на тумбу, намагається познайомитися з Рижиком. Шерсть на малому на­їжачується, він зіщулюється і тулиться до свого захисника. Рижик — з іншої оселі, і тут усе для нього незнайоме, крім «Лиса» — бійця, який приніс його сюди.

«Лис» родом з Житомирщини. На війні четвертий місяць — з шостої хвилі мобілізації. До війни працював на себе — виготовляв на замовлення меблі. Щойно прийшла повістка — пішов на фронт. І одразу ж потрапив на передову — у Золоте.

— Не ховалися, не тікали?

— Ну, як мені ховатися, тікати, коли у мене два зяті відвоювали. Точніше, один відвоював уже, другий військовий, то він тут постійно.

— Ну, а як родина, як дочки?

— Дочки — нормально. Жінка хвилюється, а дочки нормально — ну якщо чоловіки у них уже були тут, то вони цю школу вже пройшли. Зараз мамку свою підтримують морально.

Як з’ясовується у ході розмови, «Лис» міг потрапити на передову і раніше. Одразу як Росія анексувала Крим, чоловік пішов до місцевого військкомату — проситися на фронт — відвойовувати півострів.

— Сказали — чекай, час іще не прийшов. Ну, а потім — час прийшов. І от я тут.

«Лис» іще встиг побачити народження свого першого онука, якому нині майже рік. Крихітний Рижик, про якого він зворушливо турбується, нагадує чоловіку рідний дім. Але не кота, який у «Лиса» теж є, а маленького рудого кролика, якого ростили усім домом.

— Кролик от такого от кольору точно. Маленький, декоративний. Зараз уже виріс.

— От такий от руденький?

— Точно такого кольору. Цей геть кролика нагадує.

— Це він, напевне, на вулиці у вас і не живе? — киваю на малого Рижика. — А там, де тепленько?

— Ну, а як же його вигнати на вулицю? Тим більше, що він у нас культурний. На пісочок ходить. Хоч ніхто його не вчив. Зразу ж, з першого разу, як тільки поставили пісочок, — і все. Він тут і ходить. Щось у ньому є породисте.

Породистого в Рижику — лише довга кудлата шерсть. Певне, хтось із його батьків мав в роду «сибірських». Усе решта — типове дворове.