Дияволи з "Веселого пекла"
- Автор: Самбук Ростислав Феодосьевич
- Серия: Скарби "Третього рейху" #1
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник "
- Жанр: Криминальные детективы
Электронная книга - «Дияволи з "Веселого пекла"». Краткое содержание книги:
Через двадцять років американському полковнику Грейту і колишньому гауптштурмфюреру СС Ангелю вдається натрапити на сліди захованих скарбів. Перед цим вони займалися таємною продажею дівчат у гареми Близького Сходу, та пошуки скарбів виявилися вигіднішим бізнесом.
В романі «досліджуються» біографії колишніх есесівців, показується, що і зараз вони не склали зброї, хоч і маскуються під добропорядних бюргерів, — йдуть на шантаж, обман, вбивства заради своїх підлих цілей.
— Але ж він убив Ціммера!
— Хто це вам сказав? — удавано здивувався Бонне.
— Як хто? Ви.
— Я лише припускаю, що Хетель — можливий убивця. Але, на жаль, ще не можу довести цього.
— А розбиті окуляри і його підозрілі зустрічі з бібліотекарем?
— Окуляри — це ще_не доказ. Факт слідства, передбачення, коли хочете, та не доказ. Можливо, їх загубила інша людина. Сам Хетель міг це зробити — адже ми встановили, що він відвідував книгосховище.
— Формалістика, — зневажливо махнув рукою Дубровський.
— Не формалістика, а закон. Зрештою, — Бонне раптом сів на дивані, сунувши ноги в м'які пантофлі, — коли б я і мав докази злочину Хетеля, не поспішав би. Я також гадаю, що без Ангеля тут не обійшлося. Тепла компанія колишніх есесівців — інші руки навряд чи дотягнулися б до їхніх скарбів… Та добре, коли Ангель і Грейт ховаються в Хетеля. А якщо ні? Ми беремо Хетеля, а його люди попереджають інших злочинців. Вени дякують нам за поспішливість і зникають у невідомому напрямку. Та ще й сміються з поліцейських тюхтіїв. Я вже не кажу про золото, яке також благополучно щезає разом із ними.
— У вас залізна логіка, Люсьєн, — відступив Дубровський, — але ж почуваєш себе останнім дурнем, знаючи, що злочинці розкошую і ь на волі поруч з тобою,
— Це у вас від незвички. — Бонне почав взуватися. — Я щойно з Альт-Аусзее. Гарне містечко в передгір'ї. Крихка мрія мого дитинства. Маленький будиночок з садочком, квіти, багато квітів, які цвітуть з ранньої весни аж до морозів. І я з лопатою, вирощую огірки чи щось інше — шампіньйони. Коли вийду на пенсію, неодмінно відшукаю містечко, схоже на Альт-Аусзее. Зелені схили, гарна вода і прозоре гірське небо…
— Ну, і що в Альт-Аусзее? — перебив Дубровський нетерпеливо.
— Порядок, — підморгнув комісар, — повний порядок. Там Кноль, а де Кноль, не може бути нічого, крім порядку. Всі входи і виходи будинку Хетеля блоковано і за самим власником школи встановлено негласний нагляд. За Кожним його кроком стежить Кноль, а цей інспектор, кажу вам без перебільшень, має голову на плечах і лише випадково ще не став комісаром.
Кнолю снилося золото.
Маленькі злитки, завбільшки з кулак, розростались у кругляччя, перетворювалися на валуни; Кноль блукав поміж них, намагався підняти, та грубезні валуни не давалися, він хотів відколупнути від них хоча б шматочок, та не було навіть складаного ножа, і інспектор у безсилій люті дряпав жовту блискучу поверхню валунів, намагався навіть укусити, лизав, відчуваючи в роті незвичайно приємний присмак. Цей кошмар мучив Кноля до ранку. Валуни раптом витяглися у стовпи, точно, як телеграфні, й інспектор чомусь ліз на них, зривався і знову ліз, наче на пласкому зрізі стовпа його чекала винагорода…
Прокинувся на світанку. Голова боліла, і в роті було сухо. Випив теплуватої води з графина й ще довго лежав під ковдрою, заплющивши очі. Хотілося плакати від жалю до самого себе — тридцять чотири роки вже за плечима, а чого досяг? Як був жалюгідна комаха, так і залишився нею — задрипаний інспектор поліції — він, Петер Кноль, котрий відчував себе на голову вищим за самого начальника віденського поліцейського управління. Але в нього не було зв'язків і його систематично обходили по службі: навіть ті, що вчилися в нього, вже були або комісари, або займали значні посади в міністерстві внутрішніх справ. Вони зневажливо вітались із Кнолем, хоча одної Кнолевої голови вистачило б на десяток цих чиновників. Вони мали розкішні автомобілі й дачі, а його платні вистачало лише на скромну двокімнатну квартиру і обіди в ресторані середньої руки.
Кноль ненавидів їх, ненавидів і зневажав, це іноді проривалося і не могло не пройти непоміченим повз зіркі очі начальства — воно, використовуючи службову ретельність інспектора, все ж обходило його при черговій вакансії. Зрештою, Кноль пережив би це — знав, що рано чи пізно неодмінно стане комісаром, а там — кілька успішних справ, газетна реклама, і біс його зна, чим усе це закінчиться, — та з ним трапилося те, що трапляється навіть з поліцейськими інспекторами: Кноль закохався.
Гертруда співала в ресторані, де Кноль обідав. Вона була тоненька і смаглява, носила низько декольтовані сукні. Співала грудним голосом, підтанцьовуючи стрункими ніжками, взутими у відкриті черевички.
Кноль задивився на неї, Гертруда помітила це і, кілька разів зиркнувши на нього, навіть посміхнулася і помахала рукою. В перерві вона запитала в метра, який це дивак витріщився на неї, і, дізнавшись, що інспектор Інтерполу, задумалась. Їй уже набридло нестійке життя з короткочасними любовними зв'язками, бруднуватим номером у мебльованих кімнатах, щовечірніми коктейлями у сумнівних компаніях — хотілося чогось постійного, а інспектор мав гарну зовнішність, був молодим, і йому ще могла посміхнутися доля.