Над Шпрее клубочаться хмари
- Автор: Дольд-Михайлик Юрий Петрович
- Серия: І один у полі воїн #3
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Над Шпрее клубочаться хмари». Краткое содержание книги:
По устах Гелена пробігла посмішка.
— Чим же ви пояснюєте таку нерівність?
Григорій відчував — його акції в очах Гелена враз похитнулися.
— Нерівності фактично не було. Я зміркував, що і його і мої шанси одержати гроші найближчим часом дорівнюватимуть нулю: по війні переможці домагатимуться арешту капіталів усіх німецьких вкладників, і банк вичікуватиме.
— Гм… Мільйонна сума… Все-таки ви ризикували.
— Мінімально. Я не ставлю гроші над усе, але не кинув би Бертгольдові до рук такий куш, добре не зваживши всі обставини. Це було б неповагою до пам’яті батька. Та й кому схочеться залишитися жебраком, позбавити себе свободи дій? — Куди ви поділи видане вам доручення?
— Розпалив ним вогнище, коли задубів так, що не мав сил рухатися. В ті хвилини гроші для мене не важили геть нічого. Я не вагаючись віддав би всі скарби світу за дрібку тепла.
Гелен стиха сміється, звуки булькають у нього в горлі, наче він полоще його. Григорій ображено насуплюється.
— Не ображайтесь, Гольдрінг! Слово гонору, сміх мій стосується не вас, а… Я уявив собі Бертгольда в подібній ситуації… як він розпалює багаття за допомогою папірця, що має йому принести мільйон… Не вірю, щоб Віллі на таке зважився.
— А він і не міг опинитися у такій ситуації, бо не наважився б податись у гори навмання. Мені часто спадає на думку, що, відчувши небезпеку, він повернув на південь. Цивільний одяг, знання англійської мови, загодя приготований документ… Можливо, це допомогло б йому дістатися Ватикану, де в нього були зв’язки і де він міг переховатись і при нагоді податися за океан, прибравши вигадане прізвище.
— Ви не робили спроб відшукати його родину?
— Спочатку був позбавлений такої можливості, а тепер… Хто я такий, щоб претендувати на руку Лори? Людина баз імені, без поточного рахунку… Та й почуття під час тривалої розлуки охололо. Бертгольд, звичайно, забезпечив свою дружину і доньку, таким чином… Ні, не думаю, щоб вони бідували.
— Але й не розкошують. Місяців зо три тому я одержав листа від фрау Ельзи. Вона порушила клопотання про пенсію і просила мене, як давнього знайомого, засвідчити, що її чоловік загинув чи зник безвісти. Ось чому я й зацікавився вами, гер Гольдрінг. Як людиною, котра бачила Бертгольда востаннє…
«Ху!.. Тільки й усього? Оце через це я перед тобою викручувався, мов карась, кинутий на розпечену сковороду…»
— Шкодую, екселенц, що не зміг дати вам більш точних відомостей…
— Помиляєтесь, ваше останнє припущення… Втім, на сьогодні про Бертгольда досить. Поставимо проти його прізвища просто знак запитання. І водночас розпрощаємось з Гольдрінгом… Скажіть, Шульц, хтось з групи, очолюваної вами, знав справжнє прізвище людини, яку ви мали викрасти в східному секторі?
— Жоден з моїх помічників. Не думаю, що хтось міг його і впізнати: команду гер Нунке набирав з людей, далеких від оточення Больмана. Готуючись до операції, ми про це говорили.
— У госпіталі, куди ви здали Больмана після викрадення, ви не назвали його справжнього прізвища?
— Я мав точні вказівки щодо цього і здав його як Ріхтера.
— Чим же ви можете пояснити той факт, що американське військове командування тиждень тому одержало від російського командування вимогу повернути їм Вернера Больмана як воєнного злочинця і спійманого на гарячому шпигуна?
— Лише тим, що, перебуваючи на лікуванні, Больман міг сам прохопитись необережним словом. Коли Нунке давав мені завдання, нікого з сторонніх у кабінеті не було. Навряд хтось з його підлеглих знав про задуману ним операцію, бо звістка про арешт Больмана самого Нунке заскочила зненацька, тому, власне, він і вдався до моїх послуг. Що ж до мене, то я з Больманом ніколи раніш не стикався, не знав ані його теперішнього амплуа, ані минулого.
Обличчя Гелена завмерло. Раніше воно здавалося молодшим і не таким худорлявим, тепер же зморшки навколо очей і на щоках, від крил носа до підборіддя поглибились, виразнішою стала дряблість шкіри, блиск очей знову затуманила холодна плівка.
— Ви ще бачилися з Больманом?
— Учора вдень він виписався з госпіталю і ввечері прийшов до мене подякувати…
— Звідки він дізнався про вашу адресу?
— Не знаю, я не допитувався, розмовляти з ним було… важкувато.
— Тобто?
— Бідолаха ледве язиком ворочав. Мова його складалася з самих вигуків… розрізнених слів. Як це буває з людиною, яка добре впилася.
— Нікчема! По-дурному завалитися, втягти нас в таку авантюру і після цього… — Гелен узяв пляшку мінеральної води, наповнив келих, надпив його і, скривившись, відставив убік.